Наміри хейтерів можуть бути різними,
але зараз їх більше, ніж раніше, а їхні голоси
гучніші, ніж будь-коли.

Джей Бер, "Привітайте своїх хейтерів"

Завдяки розвитку соціальних мереж і цифрових технологій кожен може бути почутим і стати відомим. У цьому є свої плюси, адже з'явились додаткові й потужні ресурси для просування свого бренду, але ці ресурси можуть і потопити його раз і назавжди. Такий стан речей відбувається навіть тоді, коли споживач постійно купує товар компанії і не має жодних претензій до його якості. Саме негативна репутація дуже сильно б'є по рівню прибутків компаній і може навіть призвести до їх банкрутства. Особливо це стало помітно під час військової агресії рф після 24 лютого 2022 року.

Таких прикладів можна назбирати тисячі, тому в цій статті пропоную розібратись із поняттям "ділова репутація" та судовою практикою щодо її захисту.

Поняття "ділова репутація" та "свобода слова" досить дотичні поняття, адже, з одного боку, кожній особі гарантується свобода слова, а з іншого – захист її честі, гідності та ділової репутації.

Зокрема, частиною першою ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Схоже положення містить ст. 34 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Разом із тим частина друга ст. 10 Конвенції про захист прав людини передбачає можливість обмеження права на свободу слова, якщо воно необхідне для захисту ділової репутації.

Стаття 68 Конституції України містить норму, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Тобто поряд зі свободою думки і слова правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань стоїть і обов'язок не поширювати про інших осіб недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь та ділову репутацію.

Ці норми Конституції України та Конвенції про захист прав людини знайшли своє відображення і в інших нормативно-правових актах України.

Згідно зі ст. 299 Цивільного кодексу України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 34 Господарського кодексу України та ст. 8 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, у тому числі щодо його товарів, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.

Українське законодавство не дає тлумачень поняття "ділова репутація", проте постанова Пленуму Верховного Суду від 27.02.2009 р. № 1 визначає ділову репутацію юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб – підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб як оцінку їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію" від 28.03.2007 р. № 01-8/184 ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів.

Статтею 23 Цивільного кодексу України  передбачено право фізичної або юридичної особи на захист від приниження честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, яка відшкодовується незалежно від відшкодування матеріальної шкоди.

Варто розуміти, що особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Тобто особа може претендувати на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, а також спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦКУ), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦКУ), тощо.

Відповідно до роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди" від 29.02.96 р. № 02-5/95 розмір компенсації залежить від характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. За всіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим за 5 мінімальних заробітних плат (станом на початок 2023 року мінімальний розмір заробітної плати становить 6700, тобто 6700 x 5 = 33500).

Окрім моральної шкоди юрособа може розраховувати на відшкодування майнових збитків унаслідок зниження активів, упущеної вигоди від можливого контракту тощо. Доведення розміру збитків потребує відповідного фінансового обґрунтування. Як зазначено в інформаційному листі ВГС від 28.03.2007 р. № 01-8/184, грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражено у формі гудвілу.

Згідно з положеннями Податкового кодексу України гудвіл – нематеріальний актив, вартість якого можна визначити як різницю між ринковою ціною та балансовою вартістю активів підприємства як цілісного майнового комплексу, що виникає в результаті використання найкращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, послуг, нових технологій тощо.

Гудвіл як нематеріальний актив підлягає бухгалтерському обліку відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 19 "Об'єднання підприємств", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.07.99 р. № 163. У разі відсутності бухгалтерського обліку гудвілу як нематеріального активу суб'єкт господарювання не позбавлений права доводити розмір грошового еквівалента приниження ділової репутації іншими доказами. Зокрема, з питань, роз'яснення яких потребують спеціальних знань, позивач може ініціювати проведення судової економічної експертизи.

"Непогані можливості захисту ділової репутації", – скажете ви. Проте всюди є свої підводні камені. Тому пропоную розглянути судову практику, аби зрозуміти, чи варто взагалі влазити в судові баталії та які у вас шанси на виграш?

Готуючи позовну заяву до Суду, у особи, яка постраждала від дискредитації третіми особами, може виникнути чимало запитань.

Куди подавати позов?

За загальним правилом, оскільки характер спірних правовідносин є цивільно-правовим (незалежно від суб'єктного складу), то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Виняток: справи про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб'єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядають у порядку господарського судочинства.

Наприклад, у постанові від 05.06.2019 р. у справі № 758/6022/14-ц Верховний Суд зазначив, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір між КПУ та ТОВ "Телерадіокомпанія "1+1" про захист ділової репутації юридичної особи та спростування недостовірної інформації може бути розглянуто за правилами цивільного судочинства, є помилковими, і такі вимоги потрібно було розглядати в господарському судочинстві.

Хто відповідач?

Здавалося б, відповідь на це запитання очевидна – особа, яка його порушила. Однак усе не так просто, адже потрібно розуміти, де було поширено неправдиві відомості й ким.

По-перше, якщо відомості поширила посадова чи службова особа для визначення належного відповідача, потрібно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не виконує посадові (службові) обов'язки, то належним відповідачем є саме вона. Якщо фізична особа виступає від імені юридичної особи, тоді відповідачем буде вона і юридична особа.

По-друге, якщо відомості було поширено через ЗМІ, то відповідачем буде як автор, так і особа, яка їх поширила.

Тут на замітку буде постанова Верховного Суду від 20.02.2019 р. у справі № 203/3104/15-ц, у якій КЦС ВС, розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до громадської організації "Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров'я", редакції всеукраїнської газети "Лица", інших фізичних осіб про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації за касаційною скаргою ОСОБА_1, дійшов висновку, що громадська організація "Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров'я" як видавець і розповсюджувач газети "Лица" здійснює підготовку та вихід у світ зазначеного засобу масової інформації, а тому є належним відповідачем за позовом щодо спростування інформації, поширеної в газеті.

Особлива ж ситуація з визначенням відповідача в публікаціях на сайтах і соціальних мережах. Останнім часом суди все частіше погоджуються, що відповідальність про поширення неправдивої інформації несе не лише автор публікації, а й власник сайту. Така ситуація склалась через проблему визначення автора допису, який завдає шкоди діловій репутації. Зокрема, під час реєстрації в соціальних мережах та на інших сайтах зазвичай користувачі не надають документи, що посвідчують їх особу. Тому все частіше ми бачитимемо рішення судів, де відповідачами будуть ще й власники сайтів, оскільки неможливо ідентифікувати автора допису.

Наприклад, у постанові від 13.02.2019 р. у справі № 439/1469/15-ц Верховний Суд зазначив, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. У разі коли інформацію було поширено в засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також стає належним відповідачем. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту є вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити й зазначити в позовній заяві.

На противагу цій постанові наведемо рішення Господарського Суду міста Києва від 16.01.2020 р. у справі № 910/8305/19, яке було залишено в силі в апеляційній інстанції.

Суть справи: на сайті dou.ua було розміщено негативний відгук про позивача як про роботодавця, названо його шахраєм та звинувачено у відсутності корпоративної культури. На думку позивача, указані дописи, розміщені відповідачем-1 на інтернет-ресурсі, який належить відповідачу-2, є такими, що не відповідають дійсності, порушують права позивача на недоторканість ділової репутації. Суд, відмовляючи в задоволенні позову, зазначав, що позивач має довести таке:

1) що саме відповідач-1 є автором допису (на жаль, цього доведено не було);

2) саме відповідач-2 є власником вебсайту, адже позивач надав копію сторінки з інтернет-ресурсу Wikipedia. Як правильно зазначив Суд, ця сторінка не може бути доказом, на підставі якого можна встановити власника сайту. Зі свого боку додам, що в інтернет-ресурсі Wikipedia інформацію може поширювати будь-хто. На жаль, не завжди така інформація є перевіреною. Тому керуватись тільки цим ресурсом як засобом для доказування в судовій справі було не зовсім коректно;

3) позивач не довів, що відомості, які поширено в коментарі, є недостовірними. Також, визначаючи характер поширеної інформації, суд зауважив, що більшість тверджень є оціночними судженнями, які не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Я не дарма навела приклад цього рішення, адже саме це рішення демонструє проблематику визначення власника сайту. Варто зазначити, що перед тим як звернутись до суду, необхідно провести ціле розслідування для визначення власника сайту.

По-перше, потрібно провести моніторинг самого сайту, особливо приділивши увагу Політикам, адже в більшості випадків у них указують власника сайту та офіційну адресу для надсилання скарг і пропозицій, а також код ЄДРПОУ. Якщо це юридична особа або фізична особа – підприємець, то потрібно провести її перевірку в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, отримати витяг або зробити роздруківку безпосередньо із сайту. До речі, опція з роздруківкою зараз не працює, адже реєстри закрито на період дії воєнного стану, тому отримуємо витяг з ЄДР.

По-друге, окрім указаного вище слід перевірити домен за допомогою ресурсу WHOIS.

По-третє, звернутись до реєстратора доменного імені з адвокатським запитом про надання інформації про власника доменного імені. Звичайно, ви отримаєте відмову в наданні інформації, адже така інформація є закритою, проте надалі це буде чудовим аргументом, аби через суд отримати відповідь і вирішувати, що робити далі.

А чи було взагалі порушення?

У попередньому проаналізованому рішенні розкрилось ще одне проблемне питання. Зокрема, позивач, подавши позов до суду, може стикнутись із ситуацією, коли відповідач у судовому засіданні може сказати: "Взагалі, я нічого не порушував, я просто висловив свою власну думку".

Тож відповідно до частин першої та другої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

При цьому під поняттям "оціночне судження" слід розуміти висловлювання, які не містять фактичних даних, критику, оцінку дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Тобто будь-яке судження або оцінка, вираження власної думки (якщо її не виражено в брутальній, принизливій чи непристойній формі), критика не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.

Варто зазначити, що в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27.02.2009 р. № 1 зазначено, що юридичним складом правопорушення у справах про захист честі, гідності та ділової репутації є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб;

б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Наприклад, постанова Верховного Суду від 27.01.2021 р. № 381/2767/19. У цій справі предметом спору був допис депутата міської ради на своїй сторінці в соціальній мережі "Фейсбук" стосовно позивача про "начебто" непоодинокий факт порушення позивачем екологічних норм виробництва, наслідком чого є забруднення навколишнього природного середовища, спалення позивачем продуктів переробки пластику просто неба, що призводить до погіршення самопочуття мешканців міста, постійного смороду горілого пластику на території міста.

Позивач обґрунтував свою позицію висновками дослідження повітря населених місць, результатами санітарно-хімічних досліджень викидів в атмосферне повітря та іншими документами, які спростовують інформацію, яку поширив депутат. Суд першої інстанції задовольнив позов частково, суд апеляційної інстанції, навпаки, відмовив у задоволенні. Крапку у справі поставив Верховний Суд, зазначивши, що публікації дійсно звинувачують позивача і стосуються його господарської діяльності, дискредитуючи його репутацію.

На противагу є відносно свіжа постанова Верховного Суду від 15.06.2022 р. у справі № 910/13849/21. Спір був між ТОВ "Фінансова компанія Леогеймінг Пей" (позивач) та ТОВ "Фьючер Медіа" (відповідач) про спростування недостовірної інформації та стягнення 100000,00 грн. Суть справи полягала в тому, що відповідач опублікував на сайті mind.ua публікацію, у якій звинувачував позивача у фінансуванні казино. На свій захист відповідач таки зазначав, що то були оціночні судження. Суд задовольнив позовну заяву в повному обсязі, визнавши публікацію такою, що порочить ділову репутацію позивача. Справа вистояла в апеляційній інстанції, проте Верховний Суд дійшов висновку, що спір у цій справі стосується конфлікту між свободою вираження поглядів і захистом честі й гідності осіб (дифамаційний спір), тому для його вирішення необхідно ретельно зважити заявлені у справі вимоги на основі критеріїв, закладених практикою ЄСПЛ. Крім того, Верховний Суд виявив низку недоліків, які не врахували та не вивчили суди попередніх інстанцій. Саме тому справу було відправлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, і особисто мені буде цікава його подальша доля, адже судові баталії ще тривають.

Доказування у справах про захист ділової репутації

Хоча згідно з положеннями статті 277 ЦК України і статті 81 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладено на відповідача, на практиці саме позивач має надати докази того, що його репутації було завдано шкоди. Саме від роботи позивача і надання доказів залежить результат справи. Тож найголовніше, на що варто звернути увагу, – це фіксація правопорушень.

Якщо йдеться про друковані ЗМІ, то тут ніби все зрозуміло і питань не виникає. Складніше з мультимедійними файлами і вебресурсами. Нерідко бували випадки, коли як тільки позивач звертався до суду, відповідач видаляв свій допис. Тому, якщо мова про вебсайт, то варто зробити скріншот або роздруківку самого сайту та замовити висновок експерта у сфері телерадіокомунікації.

З приводу відеоматеріалів, які було продемонстровано по телебаченню, можна зробити запит до відповідача, аби отримати відеоматеріал із порушенням. Відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" телерадіокомпанії зобов'язані зберігати трансльовані чи ретрансльовані передачі протягом 14 днів від дати їх поширення, якщо в цей час не надійшло скарги щодо їх змісту. Разом із тим журнал обліку передач, де вказано назву, дату й час виходу передачі (з повторами), телерадіокомпанія повинна зберігати протягом року з дня останнього в ньому запису. Тож, якщо ви збираєтесь подавати позов до суду про захист честі та ділової репутації, необхідно діяти якомога швидше з урахуванням указаних вище термінів, аби телерадіокомпанія не встигла видалити відео, яке вас дискредитує.

А далі – докази залежать від характеру правопорушень: висновки експертів та інші документи, які підтверджують, що на вас чи ваше підприємство було здійснено наклеп.