Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Ефективні способи протидії та спростування недостовірної інформації
Вікторія Рентюк, молодший юрист, АО "Юрлайн"

Проблема поширення недостовірної інформації та пошук способів протидії її поширенню завжди залишатиметься актуальною темою для дискусій, у зв'язку з тим, що має місце тонка межа між посяганням на особисті немайнові права фізичної чи юридичної особи (далі – особи) у вигляді порушення честі, гідності та ділової репутації та правом іншої особи на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що передбачено ст. 34 Конституції України, та правом одержувати й поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів, яке врегульовано ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тому складається ситуація, коли праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Суди вже традиційно звертаються до ненової постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи".

Цитування пункту 15 постанови Пленуму ВСУ знаходимо в сучасних правових позиціях Верховного Суду. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.11.2019 р. у справі № 904/4494/18 зазначила, що юридичним складом правопорушення є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Оцінюючи певну публікацію, пост у соціальній мережі, прес-конференцію або телевізійну передачу, важливо встановити, які можуть бути труднощі з доведенням факту поширення недостовірної інформації та чи кожну поширену інформацію можна розглядати в розрізі порушення особистих немайнових прав особи.

У цій статті зупинимось на двох аспектах, які мають велике практичне значення для ефективного захисту у справах про захист честі, гідності та ділової репутації:

– фіксація факту поширення недостовірної інформації;

– установлення характеру поширеної інформації.

Працюючи з такою категорією справ, важливо поставити питання збирання/фіксування доказової бази для забезпечення ефективного судового захисту порушених прав та подальшого спростування недостовірної інформації.

Зі стрімким розвитком інтернет-технологій поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет стало звичною справою. Будь-яка особа може в один клік зробити в інтернеті публікацію, якою посягне на немайнові права іншої особи. Водночас сотням, а може й тисячам людей ця інформація моментально стане відомою.

Зважаючи на те, як раптово певна публікація може з'явитись, так само несподівано вона може зникнути з мережі Інтернет, тому перед ініціюванням судового процесу спочатку необхідно належним чином зафіксувати факт поширення недостовірної інформації.

Одразу необхідно зауважити, що роздруківки знімків екрана не вважаються переконливими доказами для суду, так само як і диски, на які позивачі самостійно записали відеофайли.

Про це свідчить непоодинока практика Верховного Суду, де він констатує, що обставини справи, які за законом має бути підтверджено певними засобами доказування, не можна підтверджувати іншими засобами доказування.

Зокрема, Касаційний цивільний суд у постанові від 19.11.2020 р. у справі № 757/58702/17-ц зазначає, що надані Позивачем до суду 2 компакт-диски з відеороликами не є записом ефіру випуску програми телевізійної служби новин, тому що дата створення відповідних файлів є відмінною від дати ефіру. На що представник позивача зазначив, що на вказаних вище компакт-дисках містяться відеоролики, скопійовані з мережі Інтернет, водночас за вказаними посиланнями в мережі Інтернет такі відеозаписи відсутні. У цій справі суд констатував, що позивач не надав доказів виходу в телевізійний ефір телеканалу випуску програми та надані позивачем компакт-диски не є належними й допустимими доказами такого поширення, що в результаті потягло за собою відмову в задоволенні позову.

Касаційний цивільний суд у постанові від 20.06.2019 р. у справі № 404/1691/16-ц, погоджуючись із висновками судів попередньої інстанції, констатує, що наданий позивачем СД-диск, що містить відеофайл, отриманий самостійно з інтернет-сторінки, не є належним доказом поширення інформації в ефірі телеканалу.

Тому з метою фіксування факту поширення певної інформації до того, як вона зникне та ознайомлення з якою в порядку ст. 85 ЦПК України буде неможливим, доцільно здійснити фіксацію й дослідження змісту вебсторінки в мережі Інтернет, які оформлюють у вигляді експертного висновку, який надає спеціальний уповноважений суб'єкт за результатами здійсненої фіксації й дослідження змісту вебсторінки. Оформлений висновок може містити додатки у вигляді знімків екрана, що відображають зміст досліджуваної вебсторінки, та цифровий носій із записом відео, якщо недостовірну інформацію було поширено у відеоролику.

Із цього приводу Київський апеляційний суд у постанові від 27.01.2021 р. у справі № 363/1835/19, мотивуючи свою відмову в задоволенні апеляційної скарги, зазначає, що "на підтвердження поширення відповідачем у мережі "Фейсбук" указаної інформації, позивачем надано суду аркуш паперу, на якому на затемненому фоні білими літерами відображена указана вище інформація, під якою міститься ім'я та прізвище відповідача.

Однак, як вірно встановлено судом першої інстанції, в силу вищенаведених положень чинного цивільного процесуального законодавства, наданий позивачем аркуш паперу, який не містить жодних даних про те, де саме, ким і коли оспорювана інформація була розміщена, не є достатнім, належним та допустимим доказом, який б підтверджував факт поширення зазначеної у позові інформації саме відповідачем, адже з огляду на відсутність будь-яких інших доказів, наприклад, експертного висновку, як офіційного письмового доказу змісту вебсторінки, який містить інформацію про дату та час фіксації, а також інформацію про доменну назву, якою адресується вебсайт, суд позбавлений можливості достовірно встановити джерело походження спірного матеріалу та факт його поширення саме відповідачем".

Цей самий суд у постанові від 13.03.2019 р. у справі № 761/39429/14-ц, також мотивуючи відмову в задоволенні апеляційної скарги, зазначає, що "Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що хоча позивачем в якості доказів і додано до матеріалів справи диск, а також роздруківку, яка, на думку останнього, належним чином підтверджує факт поширення зазначеної в позові інформації, однак це не являється достатніми, належними та допустимими доказами.

Інших доказів, які б підтверджували факт поширення зазначеної у позові інформації саме відповідачем, як-от, належним чином оформленого відеоматеріалу у відповідь на скаргу щодо його змісту, що передбачено вимогами п. п. 4, 5 ст. 48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", експертного висновку як офіційного письмового доказу змісту вебсторінки, який містить інформацію про дату та час фіксації, а також інформації про доменну назву, якою адресується вебсайт, позивач не надав".

Під час розгляду цієї категорії справ також постає необхідність у встановленні характеру поширеної інформації.

Тому під час розгляду справи судом для того щоб визначити, що поширення інформації порушує особисті немайнові права, необхідно встановити, оспорювані висловлювання є оціночними судженнями чи фактичними твердженнями.

Отже, суд, розглядаючи справу, повинен здійснити чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. Судова практика з цього приводу неодноразово зазначала, що "наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню" (п. 46 рішення від 08.07.86 р. у справі "Лінгенс проти Австрії" (Lingens v. Austria)), також суди зазначають, що "вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права".

Водночас у такій ситуації може допомогти висновок лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи, у якому може бути відображено відомості про те, є висловлення фактичним твердженням чи оціночним судженням, чи містить це висловлювання інформацію негативного або позитивного характеру стосовно особи. Такий інструмент є дуже зручним з тієї позиції, що до моменту ініціювання судового процесу можна приблизно оцінити ймовірність постановлення судом рішення про спростування недостовірної інформації. Але необхідно розуміти, що такий висновок не є панацеєю та відповідно до положення ст. 110 ЦПК України для суду не має заздалегідь установленої сили, суд оцінює його разом з іншими доказами.

У Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 р. № 53/5 (далі – Рекомендації № 53/5), зокрема в п. 2 розділу I, зазначено, що об'єктом дослідження лінгвістичної експертизи усного мовлення є продукт мовленнєвої діяльності людини, відображений у писемній або в усній формі (зафіксований у відео-, фонограмі).

Відповідно до п. 2 розділу I Рекомендацій № 53/5 визначено, що в межах лінгвістичної експертизи мовлення проводяться авторознавчі та сематико-текстуальні дослідження.

Пункт 2.2.2 Рекомендацій № 53/5 закріплює орієнтовний перелік питань і завдань, що вирішуються під час експертизи усного мовлення, до яких належать:

– Чи є ознаки підтекстового (або двоякого) тлумачення слів та висловлювань в усному мовленні досліджуваної особи?

– Чи містяться в мовленні досліджуваної особи публічні заклики (висловлювання) до певних дій (вказати, яких саме)?

– Чи міститься в мовленні особи інформація позитивного або негативного характеру щодо певної фізичної або юридичної особи?

– Чи є висловлювання особи фактичним твердженням або оціночним судженням?

Водночас відповідно до п. 2.1.2 розділу I Рекомендацій № 53/5 об'єктом семантико-текстуальної експертизи може бути як текст (промова), так і його (її) фрагменти, окремі висловлювання, слова, написи, текстові відтворення усного мовлення тощо. Орієнтовний перелік питань, що вирішуються у межах семантико-текстуальної експертизи, відповідно до рекомендацій, перекликається з питаннями, що вирішуються під час лінгвістичної експертизи усного мовлення.

Зокрема, Касаційний цивільний суд у постанові від 22.07.2020 р. у справі № 638/1098/16-ц зазначає, що апеляційний суд урахував висновки судової семантико-текстуальної експертизи, відповідно до яких висловлювання, хоча й виражені у формі негативного висловлювання щодо діяльності ОСОБА_3, проте мають у своїй структурі як твердження про факти, так і оціночні судження, а отже, їх не можна вважати фактологічними. Таким чином, поширена відносно позивача інформація є оціночним судженням та відповідає засадам демократичного суспільства щодо свободи вираження поглядів.

У постанові від 16.10.2019 р. у справі № 642/3113/17-ц Касаційний цивільний суд, опираючись на висновок судової семантико-текстуальної експертизи, зазначає, що експертизою писемного мовлення встановлено, що висловлювання у формі звинувачення – відсутні, також зазначає, що склад правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, у цьому разі відсутній, оскільки особа не поширювала недостовірну інформацію, а лише висловила оціночні судження.

Отже, згідно з актуальною судовою практикою можна стверджувати, що ефективним способом спростування недостовірної інформації є насамперед належне її фіксування, бо навіть за умови реального поширення недостовірної інформації, якщо до моменту видалення її не було належним чином зафіксовано, довести свою правоту в суді буде неможливо.

Також для спростування недостовірної інформації доцільно вдаватись до такого ефективного способу, як лінгвістична (семантико-текстуальна) експертиза, яка допомагає встановити наявність чи відсутність невід'ємної частини юридичного складу правопорушення, а саме – поширення недостовірної інформації у формі фактичних тверджень.

_____________________________________________
© ТОВ "ІАЦ "ЛІГА", ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2022

У разі цитування або іншого використання матеріалів, розміщених у цьому продукті ЛІГА:ЗАКОН, посилання на ЛІГА:ЗАКОН обов'язкове.
Повне або часткове відтворення чи тиражування будь-яким способом цих матеріалів без письмового дозволу ТОВ "ЛІГА ЗАКОН" заборонено.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua