Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Процедура ініціювання кримінального провадження: формальність чи довгострокова боротьба
Микола Ничипорук, старший юрист, адвокат, ЮФ "Arzinger" Юрій Ватащук, молодший юрист, ЮФ "Arzinger"

До моменту ухвалення у 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) порядок досудового розслідування кримінальних проваджень було врегульовано успадкованим ще від Радянського Союзу Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року.

Одним з елементів старої моделі кримінального провадження (справи) був інститут так званої дослідчої перевірки. Її процедура полягала в перевірці слідчим / прокурором отриманої заяви про злочин на предмет обґрунтованості. Під час проведення такої перевірки правоохоронці мали право на відібрання пояснень, витребування необхідних документів і навіть проведення певних оперативно-розшукових дій. Лише опісля цього слідчий / прокурор вирішував – порушувати кримінальну справу чи ні.

Проте разом з ухваленням у 2012 році нового процесуального кодексу ситуація кардинально змінилась. Правоохоронці втратили можливість проводити дослідчу перевірку та були зобов'язані реєструвати кримінальні провадження за фактом отримання кожної заяви про вчинення кримінального правопорушення. Із цього моменту перевірку викладених у заяві обставин вже потрібно було проводити в межах зареєстрованого кримінального провадження. Лише після цього, якщо в результаті проведених слідчих дій не було встановлено подій або складу кримінального правопорушення, таке провадження закривали.

На перший погляд, положення КПК України щодо порядку реєстрації кримінальних проваджень є досить однозначними. Однак на практиці все ж виникають певні труднощі під час їх застосування. Досить часто правоохоронні органи відмовляють заявнику в реєстрації кримінального провадження, зазначаючи, що за результатами перевірки доводів, викладених у заяві, не встановлено ознак будь-якого кримінального правопорушення.

Відповідно, для захисту свого порушеного права на захист від кримінально-правових посягань третіх осіб заявники змушені оскаржувати такі дії (бездіяльність) правоохоронців до суду.

Здебільшого розгляд такого роду скарг має досить формальний характер. Слідчий суддя перевіряє, чи справді правоохоронний орган отримував заяву про вчинення кримінального правопорушення та чи було зареєстровано кримінальне провадження протягом 24 годин з моменту її отримання. Якщо кримінальне провадження не було зареєстровано, то слідчий суддя постановляє ухвалу, якою зобов'язує слідчого / прокурора це зробити.

Проте останнім часом деякі слідчі судді дедалі частіше виходять за рамки, установлені чинним КПК України. Не обмежуючись установленням згаданих вище фактів, судді почали перебирати на себе роль слідчих і детально з'ясовувати всі обставини вчиненого щодо особи діяння та досліджувати обґрунтованість поданої нею заяви. Якщо під час розгляду скарги заявника склад кримінального правопорушення, на думку слідчого судді, не підтверджувався, то ухвалювали рішення про відмову в задоволенні скарги.

Отже, на цей час у судовій практиці одночасно є два кардинально різні підходи щодо трактування обов'язку правоохоронних органів реєструвати кримінальні провадження на підставі отриманої заяви про вчинення кримінального правопорушення. Перший – правоохоронці зобов'язані реєструвати кримінальні провадження на підставі всіх заяв і повідомлень, що находять до органу досудового розслідування чи прокуратури. Другий – правоохоронці зобов'язані реєструвати кримінальні провадження лише на підставі тих заяв, які, на їхню думку, є достатньо обґрунтованими. Як наслідок, наявність одразу двох таких підходів у правозастосовній практиці неодмінно почала створювати проблеми як для пересічних громадян, так і для бізнесу. Зокрема, через небажання слідчих / прокурорів реєструвати кримінальні провадження та, своєю чергою, слідчих суддів зобов'язувати правоохоронців це робити нерідко втрачається можливість оперативно реагувати на кримінальне правопорушення.

Звичайно, цю проблему міг би розв'язати Верховний Суд, який уповноважений на забезпечення однакового застосування норм права іншими судами. Проте такий сценарій був малоймовірним, адже рішення слідчих суддів за наслідками розгляду скарг на бездіяльність правоохоронців щодо реєстрації кримінальних проваджень не підлягають подальшому оскарженню.

А втім, у вересні 2021 року Верховний Суд неочікувано все ж висловив своє бачення цієї проблеми в постанові у справі № 556/450/18. Цікавим є той факт, що питання правозастосування ст. 214 КПК України стало предметом судового розгляду у Верховному Суді через необхідність перевірки підстав для реєстрації кримінального провадження за фактом отримання анонімного повідомлення про вчинення правопорушення. Для цього Суд був змушений проаналізувати передбачені Кодексом підстави для початку досудового розслідування, не залишивши водночас поза увагою й заяву про вчинення кримінального правопорушення.

За наслідками проведення такого аналізу, Верховний Суд дійшов висновку, що слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, у будь-якому разі зобов'язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Водночас після прийняття та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, виходячи з їх змісту, слідчий / прокурор має перевірити достатність даних, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, за наслідками чого ухвалити рішення про початок досудового розслідування через унесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР) або ж про відмову в реєстрації кримінального провадження.

Отже, за логікою Верховного Суду підставою для початку досудового розслідування є не будь-які прийняті та зареєстровані заяви, повідомлення, а лише ті, з яких вбачаються так звані вагомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення.

На перший погляд, така ідея щодо позбавлення правоохоронців обов'язку реєструвати кримінальні провадження на основі абсолютно необґрунтованих заяв має раціональний характер. Водночас, ухвалюючи постанову, Суд, крім безпосередньо декларування власного підходу щодо порядку розгляду заяв і повідомлень про кримінальне правопорушення, не надав жодних роз'яснень щодо правильності його застосування на практиці.

Зокрема, судове рішення вводить таку категорію, як "вагомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення", тоді як жодної дефініції такої категорії Суд не надав. Також немає й жодних критеріїв, які б дали змогу правоохоронцям або слідчим суддям перевірити вагомість викладених в заяві обставин. Відповідно, розглядаючи чергову заяву про вчинення кримінального правопорушення, слідчий / прокурор виходитиме суто з власного розуміння поняття "вагомості обставин", що зведе концепцію правової визначеності нанівець.

А втім, зазначену категорію так званої вагомості можна розуміти й так. Щоб заяву про вчинення кримінального правопорушення можна було вважати такою, що містить зазначені Верховним Судом вагомі обставини, з її змісту так званий об'єктивний спостерігач (слідчий / прокурор) повинен мати змогу простежити подію та склад учиненого кримінального правопорушення. Якщо така умова виконується, правоохоронці зобов'язані ініціювати кримінальне провадження без проведення будь-якої перевірки. Якщо заява має формальний характер і не містить вказівки на подію та склад кримінального правопорушення, заявник отримує відмову.

Яке з наведених трактувань, на думку Верховного Суду, є правильним – нині не дуже зрозуміло. З огляду на це ми переконані, що коментована постанова, на жаль, не лише не розв'язує проблему необхідності безумовної реєстрації кримінального провадження на підставі заяви, а, навпаки, може її погіршити. Трактуючи на свою користь цю постанову, правоохоронці зможуть ще частіше відмовляти заявникам у реєстрації кримінального провадження на підставі заяви, посилаючись на невагомість викладених у ній обставин.

Як же все-таки можна розв'язати проблему правозастосування ст. 214 КПК України? Та чи реально це?!

Перший спосіб, на нашу думку, полягає в унесенні змін до профільних інструкцій правоохоронних органів і переосмисленні методів оцінювання ефективності їхньої роботи. У таких документах повинно бути чітко та недвозначно закріплено, що заяву про вчинення кримінального правопорушення не можна розглядати в порядку розгляду звернень громадян, а вона є беззаперечною підставою для внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Водночас положення таких інструкцій слід привести у відповідність до вимог КПК України. На цей час через складну систему погоджень / резолюцій заяв і їх перенаправлення між різними органами чи підрозділами реєстрація кримінальних проваджень навіть без саботування з боку правоохоронців може займати кілька днів, а подекуди й кілька тижнів. Натомість запропонований спосіб розв'язання проблеми буде ефективний лише за наявності суворого контролю з боку керівництва правоохоронних органів. Інакше вимоги таких видозмінених інструкцій можуть просто ігнорувати.

Також додатковим мотивом правоохоронців для ігнорування заяв про вчинення кримінальних правопорушень є небажання псувати свої статистичні показники. Зумовлено це тим, що в розрізі пострадянської системи звітування збільшення кількості зареєстрованих кримінальних проваджень свідчить про підвищення рівня злочинності, а отже, і про неналежне виконання правоохоронцями превентивної функції. Як наслідок, у разі належного виконання правоохоронцем обов'язку щодо реєстрації кримінального правопорушення останній ризикує опинитися під прицілом керівництва органу. Тому не достатньо лише внести зміни до відомчих інструкцій – потрібно також переглянути застарілі статистичні методи оцінювання роботи правоохоронних органів.

Другий спосіб – законодавче закріплення дослідчої перевірки. Отримавши необхідні процесуальні інструменти для перевірки викладених в заяві обставин, правоохоронці зможуть належно обґрунтовувати відмову в реєстрації кримінального провадження. Одночасно з цим, якщо таку відмову буде оскаржено до суду, слідчий суддя зможе оцінити достатність проведеної слідчим перевірки, а також її результати.

ВИСНОВОК:

Звісно, жоден із двох запропонованих варіантів не є панацеєю та не розв'яже описану проблему за кілька днів. Проте цілковите ігнорування принципу правової визначеності, яке маємо сьогодні під час реєстрації кримінальних проваджень, може стати своєрідним неписаним правилом, якщо керівництво правоохоронних органів або ж законодавець не вживатимуть жодних заходів.

_____________________________________________
© ТОВ "ІАЦ "ЛІГА", ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2022

У разі цитування або іншого використання матеріалів, розміщених у цьому продукті ЛІГА:ЗАКОН, посилання на ЛІГА:ЗАКОН обов'язкове.
Повне або часткове відтворення чи тиражування будь-яким способом цих матеріалів без письмового дозволу ТОВ "ЛІГА ЗАКОН" заборонено.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua