Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Практика Верховного Суду з цивільних спорів
Альона Берназ-Ганєва, адвокат, керівник судової практики ЮКК "Де-Юре"

У судових спорах правові позиції Верховного Суду щодо застосування тих чи тих правових норм фактично мають вагу, співмірну самим нормам, а за відсутності останніх, то й узагалі можуть посідати їх місце. У таких реаліях відстеження нових тенденцій правової практики Верховного Суду має не менш важливе значення, ніж відстеження змін у законодавстві.

Оскарження розподілу витрат у разі закриття провадження у справі

Отже, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.06.2021 р. у справі № 550/936/18 усунула розбіжність щодо можливості касаційного оскарження розподілу судом першої інстанції судових витрат у разі закриття провадження у справі.

У наведеній справі на підставі часткової відмови позивача від позову суд першої інстанції закрив провадження у частині вимог до одного із співвідповідачів – приватного нотаріуса. Одночасно з цим суд вирішив питання про розподіл судових витрат і стягнув із позивача на користь приватного нотаріуса витрати з надання професійної правничої допомоги в розмірі 8500 грн. Надалі позивач звернувся в апеляційному порядку за переглядом указаної ухвали, за результатом якого суд апеляційної інстанції частково задовольнив вимоги позивача і зменшив розмір витрат, що підлягали стягненню, до 1000 грн. Зі свого боку приватний нотаріус звернувся з касаційною скаргою на постанову апеляційного суду.

Касаційний цивільний суд, аналізуючи цю справу, дійшов висновку про наявність суперечливої судової практики щодо цього питання та про існування виключної правової проблеми. З одного боку, пунктом 2 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України не передбачено касаційне оскарження ухвал суду першої інстанції про розподіл судових витрат, а з іншого боку – указаною нормою передбачено право сторони на подання касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі. За таких міркувань справу було передано на розгляд Великої Палати, яка з цього приводу зазначила таке.

Під час оскарження судових рішень, до яких належить ухвала суду, оскарженню підлягає як висновок суду в цілому, так і його частина, викладена в конкретному судовому рішенні. Якщо в касаційній скарзі оскаржується ухвала суду першої інстанції про закриття провадження у справі в частині стягнення судових витрат, то така касаційна скарга є касаційною скаргою саме на ухвалу про закриття провадження у справі в частині її висновків щодо стягнення судових витрат. При цьому вона не є касаційною скаргою на ухвалу про розподіл судових витрат. Своєю чергою право на касаційне оскарження першою передбачено положеннями пункту 15 частини першої статті 353 та пункту 2 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Отже, у касаційному порядку може бути оскаржено ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі в частині стягнення судових витрат після її перегляду в апеляційному порядку.

Відпустка для догляду за дитиною розпочинається незалежно від відповідного наказу роботодавця

Розглядаючи ж справу № 487/8206/18, Верховний Суд відступив від попередніх висновків, викладених у постановах у справах № 803/1883/17 і № 1740/2481/18, щодо обов'язкової наявності наказу роботодавця про надання відпустки для догляду за дитиною для правомірності невиходу на роботу. Невихід працівника на роботу за відсутності такого наказу міг вважатись прогулом та бути підставою для звільнення працівника.

Позивач, перебуваючи у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, подала відповідачу-роботодавцю заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати у зв'язку з потребою дитини в домашньому догляді. Позивач не вийшла на роботу, не дочекавшись відповідного наказу відповідача про відпустку. Останній звільнив позивача у зв'язку з прогулом.

Велика Палата, розглядаючи цю справу, зазначила, що хоча законодавець безпосередньо не включив право на відпустку у зв'язку з потребою дитини в домашньому догляді до соціальних відпусток, таке право має вочевидь соціальний характер, оскільки стосується забезпечення соціальних прав працевлаштованих батьків. Крім того, таке право можна віднести до фундаментальних прав, яке охоплює гарантійні компоненти конституційного, міжнародного та законодавчого рівнів, а отже, за висновком суду, потребує особливої уваги та захисту.

Відповідно до позиції Верховного Суду, частиною першою статті 181 Кодексу законів про працю України визначено саме порядок отримання відпустки для догляду за дитиною, але не саме матеріальне право. Тобто передумовами набуття працівником права на таку відпустку є лише виключно підтвердження факту хвороби дитини медичним висновком та оформлення волевиявлення щодо отримання відпустки у письмовій заяві до роботодавця. У разі виконання наведених умов працівник вважається таким, що реалізував гарантоване державою право на отримання відпустки без збереження заробітної плати. Своєю чергою, наступні дії роботодавця щодо оформлення такої відпустки, у тому числі видання відповідного наказу, не є юридичним фактом, з яким пов'язується виникнення у працівника права на цю відпустку.

Виходячи з таких міркувань, суд указав, що позивач у цій справі завчасно повідомила роботодавця про необхідність відпустки для догляду за дитиною та надала медичну довідку про необхідність дитини в домашньому догляді у зв'язку із захворюванням. Оскільки за наявності підтвердних документів таку відпустку роботодавець надає в обов'язковому порядку і згоди роботодавця на таку відпустку закон не вимагає, суд дійшов висновку, що перебування позивача у відповідній відпустці унеможливлює звільнення останньої за прогул. У зв'язку з цим наказ про звільнення позивача з роботи мало бути скасовано з поновленням її на посаді.

До 01 січня 2013 року державна реєстрація не була обов'язковою передумовою виникнення права власності на нерухоме майно

Від попередніх висновків відступив Верховний Суд також у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, розглядаючи питання щодо набуття права власності до 01 січня 2013 року в разі відсутності (нездійснення) державної реєстрації права власності на придбане нерухоме майно.

Суть спору полягала в тому, що позивач придбав у 2011 році, тобто до 01 січня 2013 року, у колишнього власника квартиру на підставі договору купівлі-продажу, який було нотаріально посвідчено та зареєстровано в реєстрі. Однак позивач не зареєстрував за собою право власності у встановленому порядку. Разом з тим надалі, у межах виконавчого провадження спірну квартиру було відчужено як таку, що належала колишньому власнику, про що було видано відповідне свідоцтво. Надалі квартиру було відчужено новому покупцю. Позивач, вважаючи, що йому належить право власності, звернувся з позовом до поточного володільця за захистом свого права.

Верховний Суд, розглядаючи цю справу, зазначив, що станом на момент укладення позивачем договору у 2011 році правовідносини щодо виникнення у набувача права власності на нерухоме майно в разі його відчуження за договором було врегульовано одночасно Цивільним кодексом України та Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". При цьому положення вказаних нормативно-правових актів не були повністю тотожними, а містили суперечність щодо зазначеного питання.

Велика Палата, вирішуючи питання про пріоритетність норми права, що підлягає застосуванню, звернула увагу на положення статті 4 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що інші закони приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. При цьому у суб'єкта права законодавчої ініціативи, який подає до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, наявний обов'язок одночасно подати проєкт закону про внесення змін до Цивільного кодексу України, а ці проєкти потрібно розглядати одночасно.

Суд дійшов висновку, що наявність у законодавстві України положень щодо прийняття законів відповідно до Цивільного кодексу України свідчить, що норми Цивільного кодексу України превалюють над однопредметними нормами інших нормативно-правових актів, які мають юридичну силу законів України. Крім того, спеціальні норми закону можуть містити уточнювальні положення, проте не можуть прямо суперечити положенням Цивільного кодексу України.

Велика Палата також указала, що в разі існування складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно і точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб'єктів правовідносин. У цій справі таким нормативно-правовим актом, на думку суду, є саме Цивільний кодекс України.

З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку, що до 01 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами Цивільного кодексу України – з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Тому особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа надалі державну реєстрацію свого права власності.

Недопустимість відчуження права власності на землю окремо від права власності на розташоване на ній нерухоме майно

У постанові від 22 червня 2021 року Велика Палата підтримала попередні висновки Верховного Суду щодо неможливості продажу з торгів окремими лотами нерухомого майна та земельної ділянки, на якій таке майно розташоване.

Суд зауважив, що чинне земельне й цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цей принцип хоча безпосередньо й не закріплено в загальному вигляді в законі, проте знаходить свій вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України.

Велика Палата також згадала про аналогічний принцип римського права – superficies solo cedit (збудоване приростає до землі). Він полягає в тому, що об'єкт нерухомості за своєю природою є невіддільним від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація – будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані.

Виходячи з таких міркувань, суд зазначив, що об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташовано, за загальним правилом мають розглядатись як єдиний об'єкт права власності. Тому в разі якщо право власності на об'єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об'єкт розташовано, належать одній особі, подальше відчуження об'єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об'єкта нерухомості не допускається.

Незаконність відмови судом у позові з підстав обрання позивачем неправильних правових підстав позову

Принципи римського права застосував Верховний Суд і у справі № 662/397/15-ц, де Велика Палата скасувала рішення нижчих судів про відмову в позові, оскільки позивачі просили задовольнити їх вимоги про стягнення коштів на підставі правових норм, що регулюють інші за своєю правовою природою правовідносини, ніж ті, що склались у справі.

Верховний Суд нагадав, що в цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін і суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору.

Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Велика Палата вказала, що в разі неправильної кваліфікації позивачами змісту правовідносин не можуть наставати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13 Цивільного процесуального кодексу України мають значення вимоги й докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, допущена позивачами, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону права на судовий захист права, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд. Суд, який розглядає справу, має право і зобов'язаний самостійно визначити і кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

Правомірність набуття фізичною особою права вимоги за договором кредиту від банку в процедурі ліквідації

У постанові від 08.06.2021 р. у справі № 346/1305/19 Верховний Суд вирішив питання щодо розбіжностей судової практики стосовно набуття фізичною особою від банку, що перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки.

Фабула справи була така. У процедурі ліквідації банку з електронних торгів позивач – фізична особа придбав право вимоги за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. Надалі банк і позивач уклали відповідні договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором. При цьому на момент вчинення вказаних правочинів на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника було зареєстровано обтяження речових прав на відповідну квартиру. Позивач вважав, що наявність такого арешту перешкоджає реєстрації за нею права власності на квартиру як іпотекодержателя. У зв'язку з цим позивач звернулася до суду з позовом про звільнення квартири з-під арешту.

Верховний Суд у цій справі фактично розглянув два питання, першим із яких була можливість фізичної особи набути від банку, що перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за договорами кредиту й іпотеки. У зв'язку з цим суд зазначив, що необхідно розрізняти договір про відступлення права вимоги (цесії) та договір факторингу. Стороною першою, на відміну від останнього, може бути фізична особа.

Велика Палата звернула увагу на те, що продаж права вимоги відбувся у процедурі ліквідації банку на конкурсних засадах. Своєю чергою нормативно-правові акти, які регулюють таку процедуру, дозволяють продаж на конкурсних засадах майна банку у процедурі його ліквідації шляхом відступлення прав вимоги будь-яким суб'єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи.

За таких міркувань Верховний Суд дійшов висновку про правомірність набуття позивачем – фізичною особою права вимоги за договорами кредиту та іпотеки.

Реєстрація за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за наявності зареєстрованих обтяжень

Разом з тим наступне питання, яке розглядала Велика Палата у справі № 346/1305/19: чи перешкоджає арешт квартири, зареєстрований після державної реєстрації іпотеки, державній реєстрації за новим іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

Суд зазначив, що наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно є однією з підстав для відмови в державній реєстрації прав відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Водночас 03 липня 2018 року частину четверту вказаної статті було доповнено нормою, що відмова в державній реєстрації прав із вказаної вище підстави не застосовується в разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем – фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33 – 38 Закону України "Про іпотеку". При цьому наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що іпотекодержатель, зокрема й новий кредитор, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи, може безперешкодно реалізувати право на задоволення своїх вимог до боржника переважно перед іншими його кредиторами, зокрема шляхом реєстрації права власності за ним на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

_____________________________________________
© ТОВ "ІАЦ "ЛІГА", ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2021

У разі цитування або іншого використання матеріалів, розміщених у цьому продукті ЛІГА:ЗАКОН, посилання на ЛІГА:ЗАКОН обов'язкове.
Повне або часткове відтворення чи тиражування будь-яким способом цих матеріалів без письмового дозволу ТОВ "ЛІГА ЗАКОН" заборонено.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua