Держава гарантує кожному з нас судовий захист порушених прав. Однак обрання ефективного і правильного способу захисту – завдання далеко не легке. У цій статті розглянемо постанову № 761/12692/17, у якій Верховний Суд сформулював правовий висновок щодо обрання ефективного способу захисту в спорах про визнання недійсним договору іпотеки. Але спочатку коротко про суть спору.

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, у якому просила визнати недійсним договір іпотеки від 30 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 і ЗАТ КБ "ПриватБанк". Позов було мотивовано тим, що з 27 жовтня 2011 року ОСОБА_1 є власником двокімнатної квартири. Цю квартиру вона отримала на підставі договору дарування від своєї дочки, яка придбала її за договором купівлі-продажу від 11 липня 2011 року. Згодом ОСОБА_1 дізналася, що у провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа № 761/27919/16-ц за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тоді ж їй стало відомо, що її квартира перебуває в іпотеці відповідно до договору, укладеного між ОСОБА_2 і ЗАТ КБ "ПриватБанк".

ОСОБА_1 вважає, що договір іпотеки є недійсним, адже його укладено з порушенням вимог статті 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а тому на момент переходу до неї права власності на спірну квартиру вона не могла бути предметом іпотеки.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року в задоволенні позову було відмовлено. Суд мотивував своє рішення тим, що ОСОБА_1 не була стороною за договором іпотеки й не довела порушення своїх прав. В апеляційній інстанції рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати попередні рішення суду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона є власником квартири, а банк ігнорує її право власності. Фактично договір іпотеки було укладено щодо "майнових прав", а не майна. На момент укладення договору будинок, у якій розміщено її квартиру, перебував на стадії будівництва, а відповідно до норм законодавства, чинного на момент укладення договору, майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку не могли бути предметом іпотеки. Отже, на думку ОСОБА_1, договір іпотеки мав бути визнаний недійсним. Також у скарзі було зазначено, що відповідачі неналежно виконали умови договору іпотеки, як-от: після завершення будівництва майно не було зареєстровано в установленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт власності, не здійснено державної реєстрації іпотеки в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, а після одержання права власності на предмет іпотеки – у Державному реєстрі іпотек.

ПАТ КБ "ПриватБанк" подав відзив на касаційну скаргу, у якій просив залишити скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, оскільки ОСОБА_1 не довела порушення своїх прав. У Законі України "Про іпотеку" зазначено, що недотримання сторонами вимог щодо реєстрації іпотеки жодним чином не впливає на дійсність самого договору іпотеки. Також у цьому Законі (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) указано, що особа має право передати в іпотеку об'єкт незавершеного будівництва, який вона набуде у власність у майбутньому.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Також кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15 і частина 1 статті 16 ЦК України).

Верховний Суд звертає увагу, що в ЦК України закріплено підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. А нікчемність правочину має місце тільки в разі, якщо є пряма вказівка закону про кваліфікацію певного правочину як нікчемного.

Суд визнає оспорюваний правочин недійсним, якщо одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (частина 3 статті 215 ЦК України). Проте оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлено законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемний правочин не змінює та не припиняє цивільних прав й обов'язків. У разі якщо виник спір щодо правових наслідків, викликаних недійсним правочином, суд, перевіривши всі факти, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У постанові ВС у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 р. у справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа... покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Отже, Верховний Суд зробив висновок, що, для того щоб суд визнав оспорюваний правочин недійсним, необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; установлення того, чи порушується суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду; чи були наявні підстави вважати оспорюваний правочин недійсним та чи має місце порушення цивільних прав й інтересів особи, яка пред'являє позов, що має бути встановлено саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

У справі № 761/12692/17 суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_1 не була стороною договору іпотеки від 30 січня 2008 року, а тому немає порушення її прав та інтересів.

Верховний Суд, сформулювавши правовий висновок щодо ефективного способу захисту в спорах про визнання недійсним договору іпотеки, відступив від висновку ВС, викладеного в постанові від 19.02.2020 р. у справі № 761/22265/17, у якій за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку.