Дарувати люди почали давним-давно. Як зауважив давньоримський поет Овідій, "і людей, і богів підкуповує хороший подарунок". Щороку на Різдво ми згадуємо піднесення волхвами дорогоцінних дарів – золота, ладану та мирри. У цивільному обороті договір дарування залишається чи не найпоширенішим, будучи тією правовою формою специфічних особистісних відносин, які виникають із певних почуттів (найчастіше почуття вдячності), що можуть тривати й після дарування, і через які відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдаровуваного. Загальновідомо, що цивілістична думка зараховувала дарування не лише до договорів, а й до способів набуття права власності. Указавши на подвійний предметний склад договору дарування, що охоплює як предмет дарування, так і немайнове благо, яке досягається чи зміцнюється, С. О. Почтарьов запропонував цікаву класифікацію договору дарування за критерієм підстав, виокремивши такі різновиди дарування, як святкове, ознайомче, ювілейне, статусне, корпоративне, підтримувальне, заохочувальне¹.

Чи залишається актуальним і сьогодні поетичний рядок Овідія, побачимо крізь призму судової практики Верховного Суду з розгляду цивільних спорів щодо недійсності договорів дарування житла.

Загальновідомо, що кваліфікувальними ознаками договору дарування є безоплатність, намір подарувати, зменшення майна дарувальника, збільшення майна обдаровуваного, згода обдаровуваного на прийняття дарунку.

Помилка дарувальника щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін тягне за собою визнання судом такого договору недійсним. Водночас помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Під час судового розгляду спорів щодо визнання недійсними договорів дарування житла дарувальник на підтвердження своїх вимог про визнання договору дарування недійсним має довести на підставі належних і допустимих доказів, зокрема пояснень і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку – неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ці обставини справді мають істотне значення. У досліджуваних ситуаціях для правильного застосування норм ст. ст. 203, 229 і 717 ЦК України такими обставинами можуть бути вік дарувальника, його стан здоров'я та потреба через це в догляді й сторонній допомозі; наявність у дарувальника спірного житла як єдиного, відсутність передання спірного нерухомого майна дарувальником обдаровуваному та продовження дарувальником проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування.

27 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час винесення постанови у справі № 1915/19407/2012, установивши наявність усіх зазначених обставин як таких, що підтверджують факт укладення дарувальником договору дарування квартири під впливом помилки, відхилив аргументацію обдаровуваної про те, що дарувальник був ініціатором укладення з обдаровуваною спірного договору дарування 1\2 квартири та мав намір подарувати їй усю квартиру, так як вони проживали однією сім'єю. Суд указав, що доводи обдаровуваної спростовуються тим, що дарувальник припустився помилки у правовій природі правочину. Суди попередніх інстанцій мотивували свої рішення про визнання договору дарування недійсним тим, що дарувальник є особою похилого віку та має незадовільний стан здоров'я, унаслідок чого потребує догляду та сторонньої допомоги. Спірна квартира є єдиним житлом останнього, він продовжує в ній проживати й користуватися нею після укладення спірного правочину. Фактично передання майна після укладення спірного договору дарування квартири не відбулось, а отже вказані обставини свідчать про те, що позивач учинив оспорюваний правочин унаслідок помилки, через неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Подібних висновків дійшов і Деснянський районний суд м. Києва, ухвалюючи 21 серпня 2019 р. рішення про визнання недійсним договору дарування квартири у справі № 754/11510/18, також за тієї обставини, що дарувальниця не приходить до спірної квартири, оскільки боїться конфліктів з обдаровуваним, який зловживає алкоголем. Зазначена позиція Верховного Суду доповнює правові позиції, викладені раніше в постановах від 16 березня 2016 р. у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-372цс16, від 21 жовтня 2015 р. у справі № 6-202цс15.

Зазвичай дарувальники в разі звернення до суду з вимогами про визнання договору дарування квартири чи житлового будинку недійсним обґрунтовують помилку під час укладання договору саме впливом тяжких для них обставин і вкрай невигідних умов. Тож зазвичай позовні вимоги підпадають під підстави, передбачені ст. ст. 228, 229, 233 ЦК України. 29 квітня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час винесення постанови у справі № 715/856/16-ц, якою залишив без змін постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 18 січня 2018 р., підтримав висновки суду апеляційної інстанції щодо задоволення вимоги визнати недійсним договір дарування, оскільки суд проаналізував обставини щодо віку дарувальника, його стану здоров'я й потреб у зв'язку із цим у догляді та сторонній допомозі, а також наявності в позивача спірного житла як єдиного, відсутності фактичного передання спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження проживання дарувальником у спірному будинку після укладення договору дарування. Водночас Верховний Суд звернув увагу на те, що судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що під час укладання договору дарування волевиявлення позивача не було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного. Тому Верховний Суд наголосив на взаємовиключності підстав, передбачених ст. ст. 228, 229, 233 ЦК України, і застосував положення ст. ст. 203, 229, 717 ЦК України.

Привертає увагу те, що звернення до суду з вимогами про визнання договору дарування недійсним із боку дарувальників, які здебільшого є батьками обдаровуваних, зазвичай мотивовані відвертою відмовою обдаровуваних здійснювати за ними догляд, пред'явленням після укладення договору дарування до них із боку обдаровуваних категоричних вимог віддавати їм пенсію за проживання у спірному житлі та навіть непоодинокими погрозами фізичною розправою.

Ви запитаєте, а як бути з установленою ст. 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину? До того ж ми вже порушували проблему заборони недобросовісній стороні заявляти про недійсність правочину, досліджуючи перспективи застосування принципу естопель як механізму інституту недійсності правочинів. В аспекті вдосконалення правового регулювання відносин дарування доцільно звернути особливу увагу на розгляд судами спорів за аргументації щодо удаваності укладеного договору дарування з огляду на положення ст. 235 ЦК України.

05 грудня 2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного суду під час винесення постанови у справі № 466/6298/16-ц дійшов висновку про обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування недійсним. Водночас доводи позивачів полягали в тому, що вони є особами похилого віку й потребують стороннього догляду та допомоги, а укладенням договору дарування було приховання дійсного правочину-заповіту без наміру дарувати квартиру, отже вчинено договір через неправильне сприйняття фактичних обставин правочину та на вкрай невигідних для дарувальників умовах. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 09 серпня 2017 р. про відмову в задоволенні позову мотивоване тим, що позивачі не помилялися щодо природи оспорюваного договору дарування, розуміли зміст прав та обов'язків, які в них виникають на підставі нього, про що власноруч у нотаріуса склали відповідну розписку, а доказів того, що вони не мали наміру на досягнення правових наслідків, обумовлених договором дарування, позивачі не надали.

Верховний Суд наголосив на тому, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють той чи інший правочин, але насправді між ними встановлюються інакші правовідносини. На відміну від фіктивного, за удаваним правочином права й обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин учинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони уклали саме цей правочин, і вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Водночас позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести факт укладення правочину; відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин, фактичне існування інших прав та обов'язків, ніж передбачені удаваним правочином.

Отже, з огляду на положення ст. ст. 202 й 203 ЦК України основним юридичним фактом, який повинен установити суд, є дійсна спрямованість волі сторін під час укладення договорів дарування, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший. По суті, Верховний Суд вказав на те, що не потрібно забувати, що за удаваним правочином із певною метою документально оформлюють правочин свідомо обидві сторони, тож насправді між ними встановлюються інші правовідносини. Обґрунтовуючи відмову в задоволенні касаційної скарги дарувальників, Верховний Суд узяв до уваги, що, звертаючись до суду, дарувальники (позивачі) посилалися на те, що мали на меті скласти заповіт на користь обдаровуваного (відповідача), а не договір дарування, проти чого заперечувала обдаровувана (відповідач), вказавши, що саме позивачі були ініціаторами укладення оспорюваного договору. Отже, щоб з'ясувати питання про те, чи укладено цей правочин із метою приховати інший, суд повинен установити, що сторони спірного договору дарування діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, їхні дії були спрямовані на досягнення інших правових наслідків і приховували іншу волю учасників.

03 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного суду під час винесення постанови у справі № 683/3451/16-ц залишив без змін рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2017 р. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 р., якими визнано удаваним договір дарування квартири від 19 жовтня 2007 р. між відповідачкою як обдаровуваною та третьої особою як дарувальником. Водночас суд визнав укладеним 19 жовтня 2007 р. договір купівлі-продажу квартири, визнав за позивачем у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя право власності на 1\2 частину квартири. Верховний Суд узяв до уваги, що суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що фактичні обставини, які передували укладенню оспорюваного правочину, у їх сукупності підтверджують, що договір дарування є удаваним, оскільки волевиявлення сторін договору було спрямоване на перехід за плату від відчужувача (продавця) до набувача (покупця) права власності на квартиру, що свідчить про фактичне укладення договору купівлі-продажу, на користь чого: 1) наявність оголошення про продаж спірної квартири протягом тривалого часу, 2) довіреність, видана матері попереднього власника квартири на її продаж, 3) укладення договору дарування в період шлюбу між позивачем і відповідачем, 4) отримання напередодні позивачем за письмової згоди його дружини (відповідача) кредитів у банку на загальну суму, що відповідає оголошенням про продаж квартири, а також те, що 5) дарувальник з обдаровуваною (відповідачем) не перебували в родинних чи дружніх стосунках.

Верховний Суд також не залишив поза увагою критерій пропорційності втручання у право на мирне володіння майном і наголосив на тому, що з огляду на характер правовідносин втручання держави у право власності відповідача немає, таке втручання відбувається в інтересах іншої фізичної особи та відповідає критерію правомірного втручання, оскільки є пропорційним цілям – відновлення порушеного права, а отже є законним і справедливим.