Досить поширеною є ситуація, коли власники кидають підприємство напризволяще, без ліквідації та звільнення директора. При цьому порушуються права директора, зокрема право бути звільненим із займаної посади за власним бажанням і право на вільне обрання місця роботи. Крім того, за наявності невиконаних рішень господарських судів імовірна ситуація, коли директору буде заборонено покидати межі України, зважаючи на приписи Закону України "Про виконавче провадження", що може порушити права директора на свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Особливо це актуально для підприємств, які залишилися на непідконтрольній Україні території, зокрема директорів державних підприємств.

Якщо підприємство зареєстроване на підконтрольній Україні території, але власники не здійснюють дій для звільнення директора за власним бажанням, то із цього приводу вже є позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 02.07.2019 р. у справі № 520/11437/16-ц.

Згідно із ч. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного й сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

У п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставами для припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Конституційний Суд України в рішеннях від 07.07.2004 р. № 14-рп/2004, від 16.10.2007 р. № 8-рп/2007 і від 29.01.2008 р. № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю він розглядає як природну потребу людини своїми фізичними та розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Установлений ч. 1 ст. 38 КЗпП України порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника передбачає, що він має попередити про це власника або уповноважений орган письмово за два тижні.

За встановлених у справі 520/11437/16-ц обставин положення закону щодо письмового попередження власника про бажання працівника звільнитися нівелюється, а іншого порядку звільнення з ініціативи працівника чинне законодавство не передбачає.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплено й у ч. 1 ст. 10 ЦПК України.

Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб унеможливити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "C.G. та інші проти Болгарії" (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, § 39, "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, § 170).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), заява № 17862/91, § 31 – 32, "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, § 65).

Частиною 2 статті 5 ЦПК України встановлено, що в разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У рішеннях Європейський суд із прав людини постійно підкреслює цінність і важливість дотримання формалізованих норм цивільного процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може бути обмежено обсяг дискреції, забезпечено рівність сторін, протидію свавіллю, забезпечено ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також правову визначеність і повагу до суду. Водночас "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного й ефективного права на доступ до суду відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це зазвичай відбувається в разі особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Белеш та інші проти Чеської Республіки" (Beles and Others v. the Czech Republic), заява № 47273/99, § 50 – 51, 69; "Волчі проти Франції" (Walchli v. France), заява № 35787/03, § 29).

Зокрема, Європейський суд із прав людини виходить із того, що коли норми не мають за мету правової визначеності та належного здійснення правосуддя й утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом, то це є порушенням права на доступ до суду (див., наприклад, рішення у справах "Карт проти Туреччини" (Kart v. Turkey) [ВП], заява № 8917/05, § 79 (наприкінці); "Ефстатіу та інші проти Греції" (Efstathiou and Others v. Greece), заява № 36998/02, § 24 (наприкінці); "Ешим проти Туреччини" (Esim v. Turkey), заява № 59601/09, § 21).

Отже, Верховний Суд відповідно до вимог ч. 2 ст. 5 ЦПК України з урахуванням установлених обставин справи та виходячи з того, що пред'явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між директором і товариством, вирішив, що ефективним і таким, що не суперечить закону, у цьому випадку буде такий спосіб захисту, як припинення трудових відносин позивача з товариством на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Таким чином, якщо директор підприємства, зареєстрованого на підконтрольній Україні території, бажає звільнитися, йому необхідно вчинити ряд дій, спрямованих на реалізацію свого права на звільнення за власним бажанням, зокрема:

1. Надіслати за місцезнаходженням роботодавця та за зареєстрованим місцем проживання засновника (засновників), а якщо це юридичні особи, то за місцезнаходженням, заяву про звільнення на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з вимогою провести повний розрахунок і виключити з Єдиного державного реєстру дані про те, що особа є директором товариства. Краще направити цінним листом з описом вкладення.

2. Надіслати роботодавцю та засновнику (засновникам) повідомлення про скликання зборів учасників із зазначенням дати, часу та місця його проведення.

Водночас у зазначеній вище справі Верховний Суд відмовив у задоволенні вимоги про зобов'язання виключити з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців запис про нього у графі "П. І. Б. керівника юридичної особи" та у графі "П. І. Б. осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи", оскільки позивач не залучив до участі у справі особу, уповноважену здійснювати реєстраційні дії, зокрема державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, а тому за відсутності належного відповідача у справі суд був позбавлений можливості вирішити питання щодо зобов'язання вчинити реєстраційні дії. З клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідача позивач не звертався.

Отже, якщо засновники не вчиняють жодних дій для звільнення керівника, то не залишається нічого іншого, як звертатися до суду з позовними вимогами:

– про визнання трудових відносин припиненими,

– про зобов'язання підприємства надати заяву про державну реєстрацію змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, про виключення запису про особу як директора (керівника) та як особи, яка має право вчиняти юридичні дії без довіреності від імені товариства,

– про зобов'язання державного реєстратора юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців унести зміни до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, про виключення запису про особу як директора (керівника) та як особи, яка має право вчиняти юридичні дії без довіреності від імені товариства.

Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі, зокрема, містяться відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи – також і про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо.

У ч. 1 ст. 25 указаного Закону визначено, що державну реєстрацію та інші реєстраційні дії проводять на підставі документів, поданих заявником для державної реєстрації, і судових рішень, що набрали законної сили та зумовлюють зміну відомостей у Єдиному державному реєстрі.

У зазначеній нормі Закону встановлено, що таким судовим рішенням може бути рішення про зобов'язання вчинення реєстраційних дій. Отже, у зв'язку із указаним вище після ухвалення рішення про припинення трудових відносин потрібно зобов'язати державного реєстратора виключити з ЄДР відомості про директора як керівника та підписанта, щоб остаточно припинити трудові відносини.

Значно складнішою видається ситуація з підприємствами, які залишаються зареєстрованими на території, непідконтрольній Україні, та ще й засновники яких невідомо де знаходяться.

Приписами ч. 3 ст. 4 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" визначено, що проведення реєстраційних дій, пов'язаних зі зміною складу засновників (учасників) і керівників юридичних осіб, що знаходяться в населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень, і в населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, на період проведення антитерористичної операції заборонено.

Тож, куди в такому разі надсилати листи? Як обійти вимоги ч. 3 ст. 4 загаданого Закону? При цьому така ситуація триває вже майже 6 років, але судової практики із цього питання на сьогодні так і немає.

Уважаю, що в цьому випадку можна спробувати опублікувати відповідні оголошення в газетах "Голос України" і "Урядовий кур'єр", а потім уже звертатися до суду. Крім того, доцільним буде звернутися до органів поліції із заявою про розшук учасників товариства, якщо це є фізичні особи.