Виконання судових рішень – дуже важливий заключний етап у захисті прав осіб, на користь яких боржники добровільно не виконують рішення. В Україні це питання є достатньо проблематичним порівняно з іншими іноземними державами, що дає підстави вважати державу неспроможною захистити порушені права громадян. Як вбачається з практики, до Європейського суду з прав людини надходить чимало скарг щодо питання, пов'язаного з невиконанням судових рішень національних судів. Отже, з метою врегулювання зазначених недоліків у законодавстві у 2016 році прийнято Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі – Закон України № 1403) та нову редакцію Закону України "Про виконавче провадження" (далі – Закон України № 1404), якими внесено зміни щодо системи виконання судових рішень і створено й запроваджено інститут приватного виконавця.

Особливості

Упровадження інституту приватного виконавця – це модернізація виконавчої служби, а саме забезпечення виконання рішень національних судів недержавною формою та підвищення кількісного показника виконання судових рішень.

Відповідно до законодавства України існують деякі особливості щодо роботи приватного виконавця. Насамперед слід зазначити, що згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України № 1404 приватний виконавець не має права виконувати такі рішення:

1) про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною;

2) за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету;

3) за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону;

4) за якими стягувачами є держава, державні органи;

5) адміністративних судів і Європейського суду з прав людини;

6) які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;

7) про виселення та вселення фізичних осіб;

8) за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена;

9) про конфіскацію майна;

10) виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання;

11) інші випадки, передбачені цим Законом та Законом України № 1403.

Протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить двадцять і більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті. Звідси вбачається, що законодавець все ж таки передбачив деякі відмінності від роботи державного виконавця і встановив певні обмеження в дії приватного виконавця.

По-друге, законом передбачено додаткові вимоги до приватного виконавця. Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України № 1403 приватним виконавцем може бути громадянин України, який досяг 25 років, має вищу юридичну освіту не нижче другого рівня, володіє державною мовою, має стаж роботи у галузі права після отримання відповідного диплома не менше двох років і склав кваліфікаційний іспит. До того ж відповідно до вимог статті 24 Закону України № 1403 приватний виконавець зобов'язаний здійснити обов'язкове страхування відповідальності перед третіми особами, організувати свій офіс у межах виконавчого органу до початку здійснення своєї діяльності (ст. 26 Закону України № 1403), а також кожні п'ять років із дня отримання посвідчення приватного виконавця здійснювати підвищення кваліфікації (ст. 33 Закону України № 1403).

По-третє, необхідно зазначити, що для приватних виконавців законодавством встановлено основну (фіксовану) та додаткову фінансову винагороду, яка, своєю чергою, може стати ще одним фактором зацікавленості приватного виконавця у своїй роботі, а саме способом швидкого й ефективного виконання рішень своїх клієнтів. Незважаючи на всі ці особливості, вимоги до приватного виконавця й обмеження у його діях, матеріальне стимулювання може бути методом вирішення питання невиконання рішень національних судів, тим самим також слугувати покращенням і стимулюванням роботи державних виконавців.

Недоліки

Проте, незважаючи на позитивний досвід багатьох іноземних держав, розвиток інституту приватного виконавця, вимоги щодо набуття статусу приватного виконавця та запровадження змішаної системи виконання судових рішень мають також деякі недоліки.

Першим, на мою думку, вагомим недоліком у роботі приватних виконавців є, безперечно, те, що приватні виконавці можуть зловживати своїми повноваженнями. Звідси вбачається, що приватні виконавці з метою отримання більшої винагороди від стягувача порушуватимуть права боржників для того, щоб якомога швидше виконати те чи те рішення. Крім того, приватні виконавці намагатимуться будь-якою ціною у найкоротший термін виконувати рішення, порушуючи не лише права й інтереси боржників, а й вимоги ст. 4 Закону України № 1403, адже це суперечить насамперед принципам законності, справедливості, неупередженості та об'єктивності. Однак, зважаючи на процес виконання рішення, саме неповага до прав та інтересів боржників є порушенням усіх основних принципів і засад виконавчого провадження.

Також, з огляду на матеріальну винагороду приватного виконавця, можна виділити ще один недолік. Приватний виконавець з метою отримання більшої матеріальної винагороди та для забезпечення конкуренції намагатиметься виконати значну кількість рішень, що може призвести до завантаженості й неякісного або неналежного виконання роботи, а це є порушенням прав та інтересів стягувачів.

Третій недолік, на мою думку, – це обмежене коло рішень, які приватний виконавець може брати до свого провадження. Зокрема, у законодавстві недостатньо врегульовано питання щодо передання виконавчих справ від приватного виконавця до відділу ДВС, і навпаки. У законодавстві передбачено поняття "передача виконавчого документа", а не "виконавчого провадження". Як зазначено, виконавчий документ від органу ДВС до приватного виконавця передається виключно до відкриття виконавчого провадження протягом 1 дня з моменту подання виконавчого документа до державного органу. Проте залишається неврегульованим питання щодо виконавчого провадження, яке вже відкрито, але стягувач має намір передати справу приватному виконавцеві. У цьому випадку йому потрібно шляхом написання заяви повертати виконавчий документ з ДВС і подавати до приватного виконавця. Однак процедура повернення виконавчого документа створює деякі труднощі, а саме виникають проблеми з виконавчим збором.

Четвертим і дискусійним недоліком є питання щодо автоматизованої системи виконавчого провадження. Я вважаю, що значним недоліком української системи виконання рішень є саме можливість автоматичного арешту коштів боржника. Оскільки інститут приватного виконавця запроваджено й активно функціонує у багатьох іноземних державах, в України є можливість скористатися цим досвідом і тим самим удосконалити законодавство про виконавче провадження. Отже, відповідно до досвіду іноземних держав існує автоматизована система на всю країну щодо виконавчих проваджень, яка дає змогу накласти арешт на будь-яке майно боржників. Також у європейських державах відсутні обмеження щодо кількості помічників приватних виконавців, тоді як у нашій країні законодавством передбачено не більше чотирьох найманих працівників. Це дуже зручно, оскільки дає можливість заощадити чимало часу в роботі виконавців, чим, відповідно, зменшити завантаженість у їх роботі, та вдосконалити систему виконання рішень національних судів.

Звідси випливає, що потрібно використовувати досвід європейських держав, які вже мають досить позитивний результат у роботі приватних виконавців, з метою вдосконалення законодавства України щодо виконавчого провадження. Але з приводу цього потрібно також зазначити, що під час використання досвіду іноземних держав потрібно враховувати й певні національні особливості нашої держави, наприклад, низький рівень правової культури населення, пострадянську модель економіки держави, високий рівень корупції, з метою запобігання виникненню нових прогалин у законодавстві під час здійснення реформування системи примусового виконання рішень.