Кажуть, що репутацію, що колись дала тріщину, можна відновити, але люди завжди стежитимуть за тим місцем, де була тріщина.

Питання репутації і сьогодні залишається актуальним та досить дискусійним, оскільки межує з оцінними поняттями, судженнями й суб'єктивним ставленням.

На жаль, немає єдиного уніфікованого поняття ділової репутації.

У національній практиці під діловою репутацією фізичної особи розуміють набуту особою суспільну оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, зокрема підприємницьких товариств, фізичних осіб – підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміють оцінку їхньої підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин (п. 4 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику у справах про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27.02.2009 р. № 1).

Щодо міжнародної судової практики стосовно захисту ділової репутації, то питання її захисту розглядають із погляду забезпечення права на приватне життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), і його збалансування з правом на свободу вираження думок, захищеним ст. 10 Конвенції.

Насправді якраз найбільш спірним моментом у питанні захисту ділової репутації є саме доведення порушення балансу між двома правами – правом на репутацію та правом на свободу слова.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), розглядаючи справи про захист ділової репутації, навів такі вирішальні чинники, які необхідно брати до уваги для врівноваження права на репутацію за ст. 8 Конвенції та свободи вираження поглядів за ст. 10 Конвенції: внесок до обговорення, що становить загальний інтерес; наскільки відомою є відповідна особа та яким є предмет повідомлення; попередня поведінка відповідної особи; зміст, форма й наслідки публікації; тяжкість накладеного покарання (Axel Springer AG проти Німеччини, §§ 89 – 95; Couderc і Hachette Filipacchi Associs проти Франції, §§ 90 – 93)¹.

Здебільшого там, де було встановлено порушення саме права на приватне життя в розрізі ділової репутації, основний акцент доказування був у настанні негативних наслідків, як-от порушення нормального способу життя, привернення небажаної негативної уваги тощо. Однак у кожній із цих справ було враховано й баланс інтересів із погляду того, чи було таке втручання у приватне життя необхідне у громадянському суспільстві, особливо щодо публічних осіб чи діяльності, яка стосувалася всього населення та могла вплинути на нього.

Як установив ЄСПЛ, для того щоб було задіяно ст. 8 Конвенції, зазіхання на репутацію особи має досягти певного рівня серйозності та бути здійснене у спосіб, що завдає шкоди реалізації особою свого права на повагу до приватного життя (Axel Springer AG проти Німеччини, § 83; Bdat проти Швейцарії, § 72; Medlis Islamske Zajednice Brko і Інші проти Боснії і Герцеговини, § 76).

У цьому контексті важливо наголосити, що докази серйозності втручання та настання шкоди має бути подано й досліджено ще на національному рівні, до оскарження до ЄСПЛ, оскільки інакше ЄСПЛ може дійти висновку, що скаржник на національному рівні не дав можливості державі захистити порушене право, а ЄСПЛ розглядає лише ті справи, де саме держава не виконала захист від втручання в порушене право.

Щодо власне доказів, то вони можуть бути доволі різноманітними, наприклад: хейтерські дописи, якими супроводжується та чи інша негативна інформація, принизливі особисті повідомлення чи погрози, пов'язані з оприлюдненою інформацією, використання фото / відео в порівнянні з іншим загальновизнаним негативним явищем і діяльністю, повідомлення контрагентів про припинення ділових відносин через поширення інформації, висновок експерта про зниження рейтингу професійних послуг, конкурентності продукції після поширення інформації, позбавлення звання чи нагороди, результати опитування тощо.

Водночас слід урахувати, що у практиці ЄСПЛ були й випадки, коли суд не встановив порушення ст. 8 Конвенції в частині відмови скаржнику у виплаті шкоди, завданої втручанням у ділову репутацію (справа Egill Einarsson проти Ісландії (№ 2)), указавши на достатність захисту порушеного права зняттям поширеної негативної інформації.

Із цієї справи важливо врахувати, що доказуванню підлягає, зокрема, і розмір завданої шкоди, особливо в тих випадках, де фактично були збитки, а не лише моральні переживання. Це переважно стосується якраз тих випадків, коли контрагенти відмовилися від контрактів, коли особу позбавили звання, яке давало право на надбавки, коли особі відмовили у прийомі на роботу тощо. Водночас не достатньо підтвердити лише сам факт настання цих подій, варто додати хоча б приблизний розрахунок утрат, що, звісно, згодом збільшить шанси на належну сатисфакцію.

У цьому контексті необхідно ще раз зазначити про те, що всі ці докази передусім мають бути до національних органів, які вирішують спір, й у процесуальних документах має бути вказано на них як на докази серйозності втручання та настання шкоди, адже лише після цього скаржник, звертаючись до ЄСПЛ, зможе довести, що саме держава не забезпечила йому належний захист порушених прав.

Аналізуючи практику ЄСПЛ щодо захисту ділової репутації, можна дійти висновку, що здебільшого, оскільки це стосується саме оцінних суджень і суб'єктивного ставлення, суд справді лише у критичних та серйозних ситуаціях установлює порушення ст. 8 Конвенції, що, на думку автора, на жаль, не сприяє забезпеченню в демократичних суспільствах культури поведінки та спілкування, однак кожен у силах змінити світ на краще.