Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Проблемні питання адвокатського представництва в судах у світлі конституційних змін
Андрій Дацків, юрист практики вирішення комерційних спорів, Arzinger

Запровадження адвокатської монополії Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016  № 1401-VIII (далі – Закон № 1401-VIII) спричинило виникнення низки практичних запитань, серед яких юридичну спільноту, насамперед, цікавить, до яких судових справ та з якого моменту застосовні нововведення, а також яким чином адвокатам-представникам підтверджувати свої повноваження? Інакше кажучи, що робити, щоб з представника в засіданні не перетворитись на "вільного слухача", або ще краще – через процесуальну помилку взагалі не втратити право на задоволення матеріально-правових вимог?

Застереження щодо монополії

Відповідь на частину озвучених вище питань слід шукати в Перехідних положеннях Конституції України, які зазнали змін і доповнень. Зокрема, законодавець, розуміючи всю радикальність нововведення, вирішив монополізацію запустити поступово, встановивши згідно з п. 11 ч. 161 розділу XV Конституції України такі відтермінування:

– у Верховному Суді та судах касаційної інстанції – до 1 січня 2017 року;

– у судах апеляційної інстанції – до 1 січня 2018 року;

– у судах першої інстанції – до 1 січня 2019 року.

При цьому для органів державної влади та органів місцевого самоврядування зроблено виняток: клієнтами адвокатів у судах вони в примусовому порядку стануть лише з 1 січня 2020 року.

Поряд з цим Перехідні положення Конституції України містять застереження, за якими "Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, – до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню".

Відтак, відправними точками для відліку монополізації є дата набрання чинності Законом № 1401-VIII– 30.09.2016 р., а також правильне розуміння юридичного змісту таких понять, як "початок провадження" і "ухвалення у справі остаточного судового рішення, яке не підлягає оскарженню".

"Початок провадження"

Під "початком провадження" слід розуміти постановлення ухвали суду, який діє як суд першої інстанції, про відкриття/порушення провадження у справі (залежно від виду процесу). Такий підхід, зокрема, підтриманий в ухвалах Вищого господарського суду України від 28.03.2017 р. у справі № 913/1164/16, від 27.03.2017 р. у справі № 904/145/17 та від 29.03.2017 р. у справі № 904/9901/16. Отже, усі нові справи, які "розпочаті" з 30.09.2016 р., повинні супроводжуватись адвокатами за новими правилами з 01.01.2017 р. Хоча не виключено, що знайдуться судді, які застосовуватимуть розширене тлумачення поняття "провадження" та відштовхуватимуться, зокрема, від дат порушень касаційних проваджень.

"Остаточне рішення, яке не підлягає оскарженню"

У більшості випадків під остаточним рішенням мається на увазі, власне, рішення Верховного Суду України (принаймні до моменту створення Верховного Суду в порядку, визначеному Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII). Зокрема, це передбачено ч. 3 ст. 3603 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), ч. 3 ст. 11124 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), ч. 3 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Все ж можливі винятки в адміністративних справах, де остаточними є також рішення судів апеляційної інстанції (зокрема у виборчих спорах) або рішення Вищого адміністративного суду України, зокрема, щодо скарги на результати виборів чи прийняте за наслідками розгляду справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України тощо.

Та чи є згадані остаточні рішення в процесуальному розумінні одночасно такими, що "не підлягають оскарженню"?

З одного боку, рішення Верховного Суду України (далі – ВСУ) – фінальна точка в розгляді справи за наслідком використання всіх національних засобів правового захисту. З іншого – усі процесуальні кодекси допускають "оскарження" (перегляд) таких рішень у разі "встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом" (йдеться про Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ)). Те саме стосується і остаточних рішень, винесених адміністративними судами нижчих інстанцій, попри конкретні приписи про те, що вони "не підлягають оскарженню" (ч. 2 ст. 1712, ч. 11 ст. 176, ч. 1 ст. 180, ч. 6 ст. 1831 КАС України).

Цю проблему гіпотетично мав би вирішити проект Закону про внесення змін до ГПК України, ЦПК України, КАС України та інших законодавчих актів  № 6232 від 23.03.2017 р. (далі – Проект № 6232) у разі його прийняття Верховною Радою України, де у всіх згаданих вище процесуальних кодексах запропоновано чітко визначити, що "Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає".

У першу чергу, слід звернути увагу на те, що законотворець оперує постановою не ВСУ, а Верховного Суду, який наразі перебуває в процесі створення. Як відомо, ні конституційними змінами, ні Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 р. № 1402-VIII, ні Проектом № 6232 не передбачено "правонаступництва" Верховного Суду від ВСУ, аналогічно як і інших перехідних положень, відповідно до яких остаточною та такою, що не підлягає оскарженню в цьому сенсі, також вважатиметься постанова, винесена ВСУ.

Окрім цього, чітке та гармонійне співвідношення процесуальних понять, які викладені в Проекті № 6232 та Перехідних положеннях Конституції України, не виключає "втручання" ЄСПЛ, яке цього разу реалізується в процесуальному інституті під назвою "перегляд судових рішень за виключними обставинами"1. Такий перегляд може бути застосований до всіх судових рішень (як остаточних), у тому числі й раніше винесених ВСУ.

1 Новий процесуальний інститут, запропонований Проектом № 6232 від 23.03.2017, який, по факту, дублює діючий у сенсі перегляду судових рішень з підстав, передбачених ч. 3 ст. 3603 ЦПК України, ч. 3 ст. 11124 ГПК України, ч. 3 ст. 242 КАС України.

Відтак, ні чинний процесуальний закон, ні його проект змін на сьогодні не дають відповіді, що є "остаточне" та "неоскаржуване" судове рішення. Сама проблема, на мою думку, може бути вирішена на рівні офіційного тлумачення Перехідних положень Конституції України.

"Варіації" на тему остаточного рішення

На практиці можливі випадки, коли рішення по суті справи набрало законної сили, зокрема, у зв'язку із спливом строку оскарження. Таке рішення, на мій погляд, не слід ототожнювати із остаточним рішенням, яке не підлягає оскарженню, оскільки із дотриманням принципу правової визначеності такі строки гіпотетично можуть бути поновлені, а самі рішення оскаржені, що водночас виключає їх статус як остаточних.

Сюди ж відносимо випадки направлення справи на новий розгляд, де формально відсутнє вирішення справи по суті, а тим більше остаточне судове рішення.

"Тліючі" процеси

Більш складні випадки в плані застосування застережень щодо адвокатської монополії можуть виникати у справах, розпочатих до 30.09.2016 р., де вже постановлено "остаточне судове рішення" по суті спору, але процес далі "тліє" за рахунок:

– переглядів за нововиявленими обставинами чи

– вирішення окремих процесуальних питань на стадії виконавчого провадження (зміна способу виконання, відстрочення, розстрочення виконання рішення тощо)2.

2 Наразі йдеться про випадки, які допускають стадію касаційного розгляду чи звернення до Верховного Суду України.

Це своєю чергою, принаймні, на цій стадії впровадження судової реформи, може згенерувати додаткові касаційні провадження.

Відтак, виникне закономірне питання: хто повинен представляти інтереси сторін у суді в такому разі? Відповідь в свою чергу напряму залежить від кваліфікації, постановленого судового рішення по суті спору як такого, що не підлягає оскарженню. Отже, знову повертаємось до необхідності офіційного тлумачення Перехідних положень Конституції України.

Належне підтвердження повноважень "монополістів"

У побутовому розумінні адвокат чомусь завжди асоціюється з переліком стандартних документів, таких як: договір про надання правової допомоги та ордер, якими останній підтверджує свої повноваження. Це кліше кочує з кримінального процесу і справ про адміністративні правопорушення, які закономірно вважаються "цариною" адвокатської діяльності. Застосування цього шаблона часто збиває з пантелику не лише досвідчених юристів, а й суддів. Водночас детальний аналіз застосовного законодавства дає підстави розширити згаданий вище перелік як мінімум довіреністю.

Зокрема, статтею 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що "Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги". Водночас цією ж статтею передбачено, що "Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути:

1) договір про надання правової допомоги;

2) довіреність;

3) ордер;

4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги".

Окрім цього, міститься посилання для з'ясування цього питання до відповідних процесуальних кодексів: "Повноваження адвоката як … представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві … підтверджуються в порядку, встановленому законом".

Так, відповідно до ч. 3 ст. 28 ГПК України повноваження представників підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації, яка видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності). Частиною 7 вказаної статті врегульовано питання документального підтвердження повноважень саме адвокатом та зазначено, що "Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг з договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору". Аналогічні положення в частині адвокатського представництва містяться в ч. 4 ст. 42 ЦПК України та ч. 5 ст. 58 КАС України.

Отже, відштовхуючись від протилежного, можна дійти висновку про те, що "класичні" адвокатські документи є лише альтернативою довіреності і в жодному разі не претендують на виключність у цьому сенсі. Таким чином, представники, перебуваючи в статусі адвоката у відповідному процесі, незалежно від того, чи є цей статус обов'язковим, можуть діяти на підставі довіреності.

Водночас разом з довіреністю до суду мають бути подані копія або витяг з договору про надання правової допомоги згідно зі статтею 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а статус адвоката повинен бути підтверджений додатково свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю відповідно до статей 6, 12 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Те саме стосується адвокатів, які вступили у процеси, розпочаті до 30.09.2016 р., як "звичайні представники".

У цьому сенсі необхідно додати, що Проект № 6232 передбачає лише два документи, якими представник може підтвердити свої повноваження, а саме: ордер або довіреність. Тому, у разі його прийняття, – подання до суду стандартного договору про надання правової допомоги буде необов'язковим.

ВИСНОВОК:

Підсумовуючи, слід зазначити, що наразі не виникає проблем із справами, де провадження порушене після 30.09.2016 р. Касаційний розгляд йде повним ходом уже із виключним представництвом адвокатами, що підтверджується актуальною судовою практикою. До справ, які розпочаті раніше, й надалі застосовуються старі правила аж до винесення остаточного рішення, яке не підлягає оскарженню. У цьому сенсі можуть виникати труднощі із розумінням, яке саме рішення є таким, що не підлягає оскарженню, особливо якщо не йдеться про рішення, ухвалені ВСУ. Окрім цього, важко спрогнозувати підхід суддів до представництва у "тліючих" процесах, де, як зазначалось вище, після постановлення по суті спору остаточного судового рішення певні процесуальні питання продовжують розглядатись. Таким чином, безпечніше буде перестрахуватись і залучати адвокатів для представництва у таких процесах.

Щодо документів, на підставі яких повинен діяти представник-адвокат, наразі допускаються довіреність, а також "класичні" документи: ордер або договір про надання правової допомоги. У разі прийняття Проекту № 6232 у чинній редакції залишаться виключно довіреність або ордер. Окрім цього, статус адвоката повинен підтверджуватись свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua