Вызов консультанта
Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Практичний погляд на відсутність виправдувальних вироків в Україні
Євген Крапивін, експерт з кримінальної юстиції,, Експертна група "Поліція під контролем"

Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції – одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу проголошується їх відсутність та неможливість практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов не виправдовують обвинувачених.

У цій публікації ми вирішили надати свою відповідь на ці питання та поглянути на виправдувальний вирок і можливість його постановлення з погляду правозастосовника – описавши інституційний (організаційний) фактор їх діяльності.

Справді в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1 %:

– у 2014 році – 0,73 % (997 із 135800 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2015 році – 0,78 % (803 з 103600 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2016 році – 0,94 % (905 із 96000 справ, у яких було постановлено вирок).

Така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками їхньої роботи.

Виправдувальний вирок для суддів і прокурорів став не лише не бажаним, а й шкідливим і таким, що підриває авторитет судової влади та правоохоронних органів загалом (за радянських часів – партійної номенклатури).

На перший погляд пересічному громадянинові незрозуміло, чому в Україні не виправдовують обвинувачених, адже законодавство передбачає такий механізм. Насамперед це стверджує презумпція невинуватості: жодна особа не є винуватою у вчиненні злочину до постановлення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили. Водночас кримінальний процес у теорії видається простим: прокурор керує розслідуванням і разом із слідчим збирає докази, які підтверджують вину особи або виправдовують її. Далі складають обвинувальний акт і направляють до суду, який і має вирішити, винна людина чи ні, з наступним її засудженням або виправданням.

Разом з тим для фахівців, які на практиці працюють із кримінальними провадженнями (передусім загальнокримінального характеру) – захисників, слідчих, оперативних працівників, прокурорів та інших – цілком очевидно, що ситуація набагато складніша, ніж видається в теорії.

Річ у тім, що ми маємо здебільшого дивитися не на "право в книгах", а його правозастосування – так званий інституційний фактор. Застосовуючи норми КПК на практиці, органи правопорядку завжди орієнтуються, насамперед, на власні інтереси, які переважно стосуються їхнього матеріального становища та уявлення про ефективність власної роботи. Саме тут варто згадати про показники ефективності роботи цих органів ("палочну систему"), необхідність уникнення дисциплінарної відповідальності за неякісне розслідування справ або постановлення виправдувального вироку, збереження своєї посади та здоров'я в умовах великого навантаження на одного слідчого тощо.

Дані емпіричних досліджень свідчать про те, що в умовах великого навантаження на слідчих і прокурорів, а також постійного орієнтування на показники розкриття діяльність органів досудового розслідування та прокуратури перетворюється на "конвеєр" із виробництва перспективних для направлення в суд справ.

Перспективними справами є "легкі", "очевидні", у яких не треба витрачати значні зусилля на встановлення підозрюваної особи та формування доказової бази. Такі провадження в найкоротший строк доводять до суду з метою отримання необхідного показника розкриття, який є центральним у наявній системі оцінювання ефективності роботи слідчого й прокурора.

Успішність розслідування таких справ досягається різними техніками "спрощення" своєї роботи правоохоронцями – починаючи від надання брехливих обіцянок про умовне покарання до застосування фізичної сили.

Адвокати, правозахисники, науковці в такій ситуації великі сподівання на зміни покладали на новий Кримінальний процесуальний кодекс (2012 р.), який надав низку нових можливостей для сторони захисту та закріпив нові форми змагальності в кримінальному процесі. Від очільників правоохоронних органів пролунали гучні заяви про те, що тепер ми досягнемо європейського рівня виправдувань, а катування просто зникнуть із правоохоронних органів. Ішлося про те, що після скасування дослідчої перевірки більше не буде відмов у реєстрації заяв (повідомлень) про вчинення злочину, а попит на "явки з повинною" просто зникне, оскільки суд самостійно оцінюватиме кожен доказ.

Однак рівень виправдувань так і залишився в межах 1 %, а катування нікуди не зникли з поліцейських кабінетів. Чому так? Попри оновлення законодавства, правоохоронні органи не готові відмовлятися від усталених практик роботи та застосовувати його прогресивні норми на практиці. Однією з головних причин цього є збереження центрального показника ефективності їхньої роботи – динаміки розкриття злочинів.

До підслідності поліції належать загальнокримінальні (типові) злочини. Відповідно до даних кримінальної статистики ними є перелік із 5-6 статей, що передбачають відповідальність за злочини, які щоденно реєструє поліція. Ці статті становлять 70 % від усіх зареєстрованих кримінальних правопорушень із більше ніж 350 статей Особливої частини Кримінального кодексу. Зокрема, це крадіжка, умисне легке тілесне ушкодження, шахрайство, грабіж, незаконне виготовлення, зберігання тощо наркотичних речовин без мети збуту.

Це й є типовою злочинністю, про ефективність боротьби з якою ми знаємо лише з тих показників, які надає нам сама поліція. При цьому варто розуміти, що наше знання про злочинність є викривленим через наявність "палочної системи", тож, по суті, ми боремося із "штучно" сформованою злочинністю.

Для поліції центральним показником системи оцінювання ефективності роботи слідчо-оперативних підрозділів залишається динаміка "розкриття" злочинів попри скасування наказу МВС України "Про подальше вдосконалення аналітичного забезпечення діяльності підрозділів органів внутрішніх справ" від 02.04.2013 № 334, про що так активно писав Міністр Арсен Аваков у листопаді 2015 року під час реформи поліції. Так само центральним показником для органів прокуратури залишається кількість переданих до суду обвинувальних актів.

Така система сформувалася в 1970-х роках, щоб стимулювати органи прокуратури та внутрішніх справ належним чином виконувати свою роботу. Стимулом проти затягування розслідування, непроведення необхідних слідчих дій і ненаправлення справ до суду була необхідність напрацювання показників, передбачених планом. При цьому від "палочної системи" оцінювання за кількісно-статистичними показниками відмовилися в США ще в 1920-х роках, визнавши її неефективною. На жаль, у нашій країні вона досі залишається як радянська спадщина, що прямо призводить до порушення прав і свобод людини в діяльності правоохоронних органів.

Водночас відповідно до Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого постановою Верховної Ради від 06.11.91, постановлення судом виправдувального вироку є підставою для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, якщо він під час слідства допустив недбалість або несумлінність (читайте "у будь-якому разі").

Отже, сповільнення динаміки розкриття або постановлення виправдувального вироку автоматично тягне за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності, що полягає в позбавленні на найближчі місяці премії, яка може сягати 40 % від загальної заробітної плати. Крім того, це конфлікти з керівництвом, напружені відносини з колективом і ймовірність за наступний дисциплінарний проступок піти на пониження або взагалі бути звільненим з органів.

Наслідком такої системи стимулів і показників є принцип роботи органів кримінальної юстиції в Україні "скільки зайшло – стільки й вийшло". Точкою входу є момент, з якого розпочинаються кримінальні процесуальні відносини з особою – повідомлення про підозру. Адже відповідно до даних кримінальної статистики понад 90 % повідомлень про підозру у справах публічного обвинувачення тягнуть за собою передання обвинувального акта до суду. За умови одного відсотка виправдувальних вироків і незначної кількості закритих справ або переданих до суду із застосуванням примусових заходів медичного чи виховного характеру ми розуміємо, що далі підсудний на 99 % отримає обвинувальний вирок. Так, вирішення питання про винуватість особи на практиці відбувається на стадії досудового розслідування з ухваленням рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності – повідомленням про підозру.

Винятком із цього правила є справи приватного обвинувачення, коли на стадії досудового розслідування все ширше застосовується особливий порядок у вигляді угоди про примирення. Водночас і справи публічного обвинувачення нерідко закінчуються постановленням квазівиправдувальних вироків – умовного засудження або застосування мінімальної межі покарання. Такий результат зазвичай вважається успішним у сфері надання правничих послуг захисниками. Тому неминуче засудження після оголошення про підозру може бути якісно різним.

Націленість органів досудового розслідування, прокуратури та суду на пріоритет обвинувальних вироків отримала в західних правових дослідженнях назву "обвинувальний ухил" (accusatory bias).

Виправдувальний вирок для цих органів – неприємний виняток із загального правила. Не треба забувати, що кримінальне провадження скеровується до суду лише після того, як над ним "добряче" попрацювали три кваліфіковані юристи – слідчий, керівник органу досудового розслідування та прокурор. Там просто не може бути низькоякісного обвинувального акта, адже кожен із них витратив на це місяці своєї роботи й відповідає за це своєю ефективністю.

Щобільше, 85 % справ, які надходять до суду, уже містять повне або часткове визнання вини, отже суду після оцінки доказів залишається лише постановити обвинувальний вирок і призначити покарання в межах своєї дискреції. Ідеться про "добровільні" показання, які найчастіше отримані шляхом психологічного тиску, надання брехливих обіцянок полегшення правового становища підозрюваного, уникнення більш суворого покарання тощо. У всіх цих випадках підсудний і його захисник не будуть наполягати на недопустимості доказів, адже мають домовленості з правоохоронцями.

Зі свого боку загальні суди сприймають себе частиною загального "конвеєра" з притягнення винних до відповідальності. В американській соціології повсякденна діяльність цих трьох органів давно отримала назву "робочої групи", адже йдеться про чиновників, які щоденно працюють разом, часто разом навчались або святкують спільно свята. Такі взаємини стають сильнішими за професійність, об'єктивність і безсторонність. Члени "робочої групи" прагнуть допомогти один одному зберігати показники роботи на належному рівні й уникати "браку" у вигляді виправдувального вироку.

Підсумовуючи, висловимо тезу, що описані вище інституційні практики роботи уможливлюють постановлення виправдувального вироку, а питання винуватості особи встановлює радше орган досудового розслідування шляхом повідомлення про підозру. Таку систему сформовано за радянських часів, і її не вирішити шляхом простого внесення змін до законодавства. Скасування "палочної системи", дисциплінарної відповідальності прокурора за постановлення виправдувального вироку та запровадження нової системи оцінювання за кількісними та якісними показниками – ось реальні кроки до реформи у сфері кримінальної юстиції.

Водночас має відбутися розвантаження слідчих підрозділів за рахунок запровадження кримінальних проступків та утворення органів дізнання, запровадження електронної системи автоматичного розподілу зареєстрованих в органах досудового розслідування справ тощо.

Тільки за таких умов ми зможемо реально забезпечити безпеку громадян шляхом ефективної боротьби зі злочинністю не завдяки порушенням прав людини, а навпаки – завдяки і?х неухильному дотриманню.

Дискусійним залишається питання виправдувальних вироків у країнах сталої демократії. На наш погляд, неможливо оперувати лише кількістю виправдувальних вироків, а варто звертати увагу на альтернативні шляхи вирішення питання притягнення до кримінальної відповідальності на досудовій стадії.

Наприклад, в судах США виправдувальні вироки корелюються в межах 17 – 25 %. Але йдеться про відсоток у справах, де є судові слухання. Щодо загальної кількості всіх справ, то правоохоронна система США нараховує той самий 1 % виправдань через те, що 95 % справ завершуються угодами про визнання винуватості, що є поширеним в американському судочинстві за наявності "слабких" доказів і полягає в укладенні контракту з обвинуваченим на основі компромісу. Звісно, що справа, у якій міститься зізнання підозрюваного, вирішуватиметься в бік обвинувального вироку. Питання лише в розмірі та виді покарання.

Цей механізм широко використовують країни класичного обвинувального кримінального процесу для оптимізації процесу розслідування та забезпечення його ефективності.

Загалом, ідеться про світовий "тренд" у кримінальній юстиції – цілком раціонально обґрунтований вибір людини. Підозрюваний домовляється з прокурором про те, що останній буде клопотати в суді про менший строк покарання (не максимальний) в обмін на сприяння в розслідуванні злочину. Це дає змогу якісніше розслідувати злочин у максимально короткий строк. Таким чином, відносини між підозрюваним і прокурором стають передбачуваними, оскільки обидві сторони зацікавлені в повному, швидкому й об'єктивному розслідування справи. Можливо, це один із шляхів реального розслідування справ, установлення винних і відновлення справедливості, який може бути запроваджено в Україні.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua