Внимание! Вы используете устаревшую версию браузера.
Для корректного отображения сайта настоятельно рекомендуем Вам установить более современную версию одного из браузеров, представленных справа. Это бесплатно и займет всего несколько минут.
Спробувати Оформити передплату
Спробувати Оформити передплату
Привид електронного правочину: чому покупець не укладає договір з інтернет-магазином?
Іларіон Томаров, керівник практики інтелектуальної власності, ЮФ ETERNA LAW

У межах статті ми спробуємо відповісти на декілька запитань: (1) момент укладення договору з інтернет-магазином; (2) статус оголошень на сайті (реклама чи публічна оферта); (3) відсутність даних про продавця; (4) наслідки неукладеного договору та (5) здійснення попередньої оплати як доказ укладення та виконання договору.

Цивільне право описує процес укладення договору двома поняттями: оферта й акцепт. Саме в момент акцепту покупцем оферти продавця (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України; далі – ЦКУ) договір слід вважати укладеним (тут ідеться про консенсуальні договори, а нижче ми розглянемо варіант з попередньою оплатою).

Закон України "Про електронну комерцію" (далі – Закон) у ч. 3 ст. 11 відтворює цей постулат, а в ч. 6 цієї ж статті наведено три варіанти акцепту: (1) надсилання електронного повідомлення; (2) заповнення форми заяви; (3) вчинення дій із прийняття оферти.

Для того щоб інформація на сайті або в повідомленні мала силу оферти, вона має містити істотні умови майбутнього договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною в разі її прийняття (ч. 1 ст. 641 ЦКУ). До того ж оферту має бути зроблено особою, яка має достатній обсяг дієздатності для такого правочину.

Як кваліфікувати зміст інтернет-магазину: як рекламу чи як оферту?

Згідно з ч. 2 ст. 641 ЦКУ реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Реклама має бути чітко ідентифікована та відмежована від іншої інформації вказівкою на те, що саме є рекламою (ст. 9 Закону України "Про рекламу").

Якщо інтернет-магазин хоче уникнути статусу публічної оферти відвідувачам сайту, то може біля кожної товарної позиції вказувати, що це реклама, або шукати аргументи, чому ця пропозиція адресована невизначеному колу осіб (слабка позиція в світлі норм про публічний договір).

У ч. 4 ст. 11 Закону уточнено, що оферту може бути зроблено як шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, так і шляхом розміщення оферти в мережі Інтернет. Однак ЦКУ передбачив особливу договірну конструкцію – публічний договір (ч. 1 ст. 633). Публічним є договір, у якому одна сторона – підприємець – взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля). У ч. 2 ст. 698 ЦКУ вказано, що договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.

Оскільки Закон прямо стосується саме підприємців, які здійснюють електронну комерцію (суб'єктів господарювання), достатньо підстав кваліфікувати оферту саме як публічний договір, а не як запрошення робити пропозиції укласти договір.

Наведеного достатньо, щоб презюмувати, що інформація на сайті магазину є офертою в межах публічного договору роздрібної купівлі-продажу, а потенційний покупець контактує з продавцем і вчиняє акцепт.

У магазину є два способи уникнути такої презумпції: (1) зазначити, що будь-яка інформація на цьому сайті не є публічним договором, а наведена лише з метою запрошення робити пропозиції; (2) вказати, що інформація на сайті – лише реклама. У такому разі Закон про електронну комерцію на нього не поширюється, адже немає укладення електронного договору – лише "пряме чи опосередковане просування товару".

Хто продавець у інтернет-магазині?

Як відбувається купівля в більшості інтернет-магазинів України? Обравши товар на сайті, майбутній покупець: (1) телефонує в магазин і уточнює деталі та підтверджує замовлення або (2) робить замовлення через доступну на сайті форму. Зазвичай покупець отримує смс-повідомлення, де вказано назву магазину (сайту), номер замовлення, суму оплати та дату доставки. У термінології Закону це називається "реалізація товару дистанційним способом" (п. 14 ч. 1 ст. 3) – укладення електронного договору.

Скажіть, з ким покупець уклав договір? Ясно, що веб-сайт чи доменне ім'я – не суб'єкт права, тому слід шукати реальну особу – продавця серед інформації, яка міститься на сайті (оскільки це публічна оферта).

Нагадаю, що продавець має повідомити (ч. 1 ст. 7 Закону) на сайті, зокрема, такі дані:

(1) повне найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи – підприємця;

(2) місцезнаходження юридичної особи чи місце реєстрації фізичної особи – підприємця;

(3) ідентифікаційний код суб'єкта.

Після перегляду сайтів (умовно) ТОП-50 інтернет-магазинів України виявилось, що лише 2 (два!) з них містять усю інформацію, яку вимагає ст. 7 Закону. 96 % переглянутих магазинів не вказали на сайті дані про особу продавця. Це означає, що їх пропозиція відвідувачам сайту не є офертою.

Для нормальних договірних відносин нонсенсом є ситуація, коли одна сторона впевнена, що уклала договір, але не володіє даними про іншу сторону. Однак для українських реалій електронної комерції це нормальна ситуація, яка є викликом для кваліфікації цивільних відносин. Про що свідчить відсутність інформації про особу продавця: (1) договір укладено, але дані про продавця будуть повідомлені покупцю пізніше – у момент виконання; (2) договір не укладено?

Якщо провести аналогію з купівлею у звичайному магазині, покупець дізнається про особу продавця отримавши чек на касі, але ж він не позбавлений права дізнатися це раніше – наприклад, ознайомившись з інформацією в куточку споживача. Якщо покупець не знає, з ким він уклав договір, це свідчить про одне – договір не укладено.

Які наслідки того, що договір не укладено?

До моменту доставки товару та його оплати покупцем в обмін на прийняття товару жодного договору між сторонами не укладено. Продавець може відмовитись від договору без жодних наслідків, може змінити ціну товару або сам товар. Зрозуміло, що така ситуація так само дає можливість покупцю відмовитись від купівлі.

Фактично договір купівлі-продажу через інтернет-магазин укладається і виконується одночасно. Якщо покупця не влаштовує товар, він може просто відмовитись від купівлі і продавець понесе витрати на доставку. Звісно, якби між сторонами було укладено договір, тоді ст. 689 ЦКУ змушувала б покупця прийняти товар, а ст. 692 – оплатити після прийняття.

Уявімо, що покупець розраховував на одержання замовленого товару, а продавець не доставив його і повідомив, що ніякого зобов'язання між ними не виникло. Це дає змогу заявляти позов про стягнення збитків, завданих покупцю (п. 4 ч. 1 ст. 611 та ст. 623 ЦКУ), але лише якщо останній доведе, що договір укладено.

Продавець з інтернет-магазину перебуває у потенційно виграшному становищі, адже лише він знає, від якої юридичної особи чи фізичної особи – підприємця продав би товар, тоді як покупець має лише смс-повідомлення чи email.

За відсутності доказів виникнення договірного зобов'язання покупець позбавлений можливості вимагати передати товар (згідно зі ст. 662 ЦКУ) та в разі невиконання обов'язку передати у власність річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання (ч. 1 ст. 620 ЦКУ) або відмовитись від договору (ч. 1 ст. 665 ЦКУ).

Якщо між сторонами не виникло договірного зобов'язання, залишається варіант із недоговірним зобов'язанням: або це делікт, або безпідставне збагачення. Зобов'язання з відшкодування шкоди вимагає наявності чотирьох елементів складу цивільного правопорушення, але наша ситуація не дає змоги виявити ці елементи.

Судова практика України застосовує до наслідків вчинених сторонами дій на виконання неукладеного договору режим майна, одержаного без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦКУ). Якщо покупець сплатив продавцю грошові кошти, а суд встановить, що договір був неукладеним, покупець у разі безпідставного одержання чи збереження грошей (ч. 2 ст. 1214 ЦКУ) може вимагати стягнути проценти за користування ними (ст. 536 ЦКУ).

Однак існує практика Верховного Суду України (далі – ВСУ), відповідно до якої попередня оплата за договором не є грошовим зобов'язанням, а тому немає підстав вимагати проценти за користування грошовими коштами.

Постанова ВСУ від 16 вересня 2014 р. № 3-90гс14: "За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України". Ще раніше такий підхід з'явився у п. 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань".

Досить поширеною є ситуація, коли особа платить за купівлю в інтернет-магазині на картковий рахунок однієї особи, отримує товар (наприклад, поштовим відправленням) від іншої особи, а доменним іменем і веб-сайтом, через який покупець замовив товар, володіє третя особа. Формально це означає, що особа, яка зробила оферту (власник сайту), надалі не виконала дії з доставки товару й отримання плати за нього. Винятком може бути існування договорів комісії або надання послуг з доставки між власником сайту та особами, які одержують платежі та надсилають товари.

Обов'язок з оплати й укладення договору

Поширеною є ситуація, коли інтернет-магазин як умову продажу товару вказує попередню оплату. Більше того, Закон у ч. 4 ст. 13 визначив: якщо особа, яка одержала оферту, протягом строку для відповіді не здійснила оплату, така пропозиція вважається неприйнятою.

Обов'язок здійснити попередню оплату має бути прямо передбачений в умовах оферти, і наведений варіант свідчить про реальний характер договору. Нагадаю, що ЦКУ встановлено презумпцію консенсуальності договору (ч. 1 ст. 640), але якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦКУ).

Якщо для укладення договору Закон про електронну комерцію дає змогу вимагати здійснення оплати покупцем, такий договір є укладеним після вчинення вказаної дії.

Логічно припустити, що доведений факт оплати підтверджує належне виконання договору хоча б однією стороною, що є доказом укладення покупцем договору з одержувачем грошових коштів. Покупець може вимагати товар або збитки лише в одержувача грошових коштів – це єдина особа на стороні продавця, яку можна ідентифікувати.

Відсутність особи продавця зводить виконання Закону про електронну комерцію нанівець, адже це наріжний камінь електронного правочину. У межах цієї статті автор не мав наміру розбиратися в причинах відсутності у більшості інтернет-магазинів України мінімально необхідної інформації про особу продавця, а лише звернув увагу на те, які наслідки для сторін електронного договору несе така ситуація.

Мати доступ до номерів і всіх статей видання Ви зможете за умови передплати на електронне видання ЮРИСТ&ЗАКОН
Контакти редакції:
uz@ligazakon.ua